“Я багато чому завдячую Майдану”: як львівські активісти згадують події Революції Гідності
Львів та львів’яни завжди перебували в епіцентрі національно-визвольної боротьби. Новітня історія України також не є виключенням. Жителі Львівщини були одними з перших, хто у 2013 році вирушив у Київ відстоювати права і свободи українців на Євромайдані.
Новини.LIVE поспілкувалося з двома львівськими майданівцями, які брали участь у Революції Гідності на київських барикадах та безпосередньо в стінах рідного міста. Історії новітніх українських революціонерів читайте в нашому матеріалі.
Роман Семчишин
57 років. Голова спілки учасників війни з російським окупантом “Форпост”. Сотник 40 республіканської сотні самооборони Майдану.
Чим займалися до Майдану?
До Майдану, можна сказати, я був самоокупним професійним революціонером. З режимом Януковича та ще й в часи Кучми я, перебуваючи в лавах Республіканської Партії, був відповідальним за проведення більшості львівських акцій протесту.
Пам’ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте вийти на протест?
Бажання повалити режим Януковича я мав ще у 2011-2012 роках, але тоді такої нагоди не було. Зараз так вже точно не можу сказати. Але от відмова від заявленого зовнішньополітичного курсу та зближення з Росією стала для мене основним поштовхом. Я був у Києві ще до славнозвісного побиття студентів. Ми групою з десяти людей виїхали в столицю приблизно 22-23 листопада, якщо не помиляюсь.
Зараз є багато спекуляцій на тому, за що ж саме стояв Майдан. Розкажіть про те, чим для вас були події на Майдані тоді й за що “стояли” особисто ви?
Майдан – це торжество українського духу, української сили, української нації, її ініціативності, таланту та самоорганізованості. Я був свідком багатьох важливих подій і вчинків, які не були здійснені політичними лідерами, а стали наслідком окремих груп організованих громадян.
Революція Гідності – дуже успішна акція українського народу, яка стала реакцією на позбавлення людей громадянських прав та намагання змінити нашу зовнішню політику. Це був протест проти системи, що утискала людей, забирала бізнес у бізнесменів і тероризувала простих людей.
На жаль, війна, яку розпочала Росія на Сході України, не дала нам втілити всі можливості, які ми отримали після Революції Гідності. Скажімо, після втечі Януковича у Києві залишились тисячі дієвих ініціативних активістів. Вони контролювали владу й в тому числі скеровували її в правильне русло. Але коли почалась війна, вони були змушені залишити свої внутрішньополітичні справи й формувати добровольчі батальйони та поповнювати військові частини.
Події під час Революції гідності – це водночас і тріумф духу українського народу, і страшна трагедія, яка забрала життя понад сотні людей. Та попри всю драматичність, впродовж Майдану траплялися й такі ситуації, які можна було б по праву назвати веселими. Чи могли б ви розказати таку?
Я серйозно та відповідально ставлюся до цієї теми. Мені чомусь не йдуть веселі розмови. Але, думаю, ви самі вирішите чи це весела, чи дотепна історія. Коли я приводив свою сотню до готовості брати участь у силових заходах, то ми взяли під охорону барикаду на Володимирському узвозі біля Українського дому. Спочатку було досить непросто організувати там постійне чергування. Але не ставлячи перед собою важливих завдань, нам вдалось здійснити одну з вирішальних для Революції гідності подію.
Щоб забезпечувати спокій протестувальників, було облаштовано два спостережних пункти. Що таке спостережний пункт? Це така бочка з вогнем біля якої чергують люди. До того ніхто особливо не звертав увагу на те, що весь Український дім перебував під контролем внутрішніх військ. Виявилось, що там був пункт відпочинку “Беркуту”. Тобто вдень вони з щитами захищали владу та протистояли мітингувальникам, а ввечері заходили їм в тил, де відпочивали. Вийшло так, що наші люди зі спостережного пункту побачили, що на них суне величезний натовп внутрішніх військ зі щитами. Відповідно всі перелякались, подумавши, що це нічний штурм. На Майдані піднявся страшенний лемент.
Абсолютно несподівано для політичних лідерів Майдану та режиму Януковича була дана команда “штурм”. Тобто весь революційний люд збігся до Українського дому. Все завершилось за кілька годин тим, що з великими зусиллями нам вдалося відтіснити внутрішні війська. Тоді їх героїчними зусиллями захищав Віталій Кличко, просячи мітингувальників відійти. Внаслідок такої спонтанної ініціативи нам вдалося захопити Український дім та кардинально змінити розклад сил.
Розкажіть про ваше найбільше розчарування після Революції Гідності.
Я психологічно налаштований так, щоб сприймати усі тяжкі новини стійко. Життя – це не тільки сукупність приємностей, а й халеп та дошкульних поразок. Проте найбільше мене розчарувала схильність українців до популізму. Інфантильна думка про те, що хтось за нас щось зробить.
Будь-який успіх – результат серйозної праці: фізичної, розумової, організаційної. Якби таке розуміння було в нашому суспільстві, то популісти та демагоги серед політиків не мали б жодних шансів. Але ж виходить чомусь навпаки. Я сподівався, що таке ганебне явище буде переможене, але воно, на жаль, лише квітне.
Як Майдан змінив ваше життя?
Я багато чому завдячую Майдану. Я отримав впевненість у власних силах, повагу у своїх дітей, рідних, близьких. Мені вдалось вийти на зовсім інший кваліфікаційний рівень у спілкуванні з людьми. Доля створила для мене шанс бути сотником. То була непроста функція. Я познайомився з великою кількістю талановитих та дієвих людей. Мабуть, ось така пряма й однозначна відповідь.
Остап Терехів – активіст львівського Євромайдану
Остапу Терехову (ім’я та прізвище змінені, – ред.) 25 років. Працює у громадському секторі Львова. Активіст львівського Євромайдану.
Чим займалися до Майдану?
До майдану вчився в школі, ходив на уроки. Потроху готувався до ЗНО.
Пам’ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте вийти на протест?
Пам’ятаю, як вранці батьки завжди вмикали телебачення, щоб подивитись свіжі новини. Тоді на 5 каналі показували жорстокі сцени побиття студентів. В той день я дізнався, що багато моїх знайомих почали вирушати в Київ. Оскільки в той момент я ще був школярем, то не наважувався їхати настільки далеко від дому.
Але, враховуючи те, що з 7 класу я перебував у досить патріотичному середовищі, то, ясна річ, не міг лишитись осторонь. Найкращим варіантом, у моєму випадку, було долучатись до протестного руху у Львові. До того ж якби всі поїхали в Київ, то тут нікому було б закріпитися у разі наступу силовиків.
В місті був сформований локальний Євромайдан, який координувався зусиллями Комітету Майдану Львівщини. По суті, це було об’єднання, яке включало представників різних громадсько-політичних організацій. Тривалий час львівський Євромайдан був поза політикою. Тобто в нас не використовувалась партійна символіка, також безпосередньо не вітались виступи політиків. Це було схоже більше на студентський рух.
Особисто для мене пам’ятним є той день, коли побили студентів. Враховуючи те, що на той час я був ще школярем і, можливо, не до кінця усвідомлював всю інформацію, але, на скільки я пам’ятаю, в місті з’явилася новина, що “беркутня” хоче зачистити львівський Євромайдан. Тоді деякі з моїх знайомих займались формуванням добровольчих колон для захисту протестувальників, до яких долучився і я.
Зараз є багато спекуляцій на тому “за що ж саме стояв Майдан”. Розкажіть про те, чим для вас були події на Майдані тоді й за що “стояли” особисто ви?
В мене було досить широке коло знайомих на Майдані. І всі вони виходили за щось своєї. Дехто дійсно хотів відстояти євроінтеграцію, проте для мене важливішим було відстояти змогу України бути незалежною від будь-яких зовнішніх сил. Я виходив проти режиму Януковича, який розвертав нас у бік Росії. Мені не подобалось те, що відбувався наступ на українську мову. Мені не подобалось те, що міністром освіти був Табачник, який намагався будь-яким чином знищити нашу історичну пам’ять. Причин є багато.
Попри всю драматичність подій, враховуючи юний вік, напевно, з вами траплялися й такі ситуації, які можна було б по праву назвати веселими. Чи могли б ви розказати таку?
Взагалі важко згадувати про якісь веселі речі, бо чи не кожного дня відбувалися трагедії. Але був один такий випадок. Якщо його, звісно, можна назвати веселим. Нам надійшла інформація, що в сторону львівського Євромайдану їде автомобіль, що дуже схожий на ті, які перевозили “Беркут”. Ми перегрупувалися на потрібному шляху та перекрили дорогу. Окрім того, почали готувати каміння й інші речі, які можна було кидати. Ми вже були готові вступати до бою, але виявилось, що це був звичайний чоловік, який їхав у спеціальній вантажівці для перевезення тролейбусів по закінченню їхньої роботи. Ясна річ, ми вибачились перед чоловіком, але він добряче налякався.
Розкажіть про ваше найбільше розчарування після Революції Гідності.
Особисто в мене немає розчарувань після Майдану. Багато хто може сказати, мовляв, подивіться знову до влади прийшли негідники. Але люди здебільшого забувають, що завдяки тим подіям ми не стали частиною Росії. Слід просто подивитись на сусідню Білорусь. Якби ми програли ту боротьбу, то знову б стали колонією РФ без права на самоідентифікацію.
Те, що хтось перефарбувався, хтось продався – це звичайний стан речей. Таке було, є і буде в усіх суспільствах по всьому світу. Проте досі залишились ті, хто не покинув боротьби. Цими людьми можна надихатися й далі. Розчарування немає. Присутнє лише розуміння того, що боротьбу потрібно продовжувати.
Як Майдан змінив ваше життя?
Після Майдану я чітко зрозумів, що не маю права ску***тись заради пам’яті тих молодих людей, які віддали своє життя заради незалежної України та якісних державних змін. Я повинен зробити все, щоб їхні смерті були недаремними, продовжити їхню боротьбу, активно включаючись у громадсько-політичне життя.
