Львівський театр імені Марії Заньковецької презентує нову виставу

logo


У театрі імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави «Паливо». Вона відкрила ще одну нову локацію театру – блакитну залу.

«Паливо» – вистава за п’єсою сучасної бельгійської франкомовної письменниці Амелі Нотомб. Блакитна зала розташована над Камерною сценою на другому поверсі, де, подейкують, були гостьові покої графа Станіслава Скарбека. Інтер’єр, дещо занедбаний, проте все ще парадовий, ідеально пасує для п’єси, дія якої відбувається у квартиріПрофесора, у місті, охопленому війною.

Професор та двоє його студентів зачинимося в маленькій квартирі, щоб придумати як жити далі. Інстинкти виживання примушують чіплятися за останнє прекрасне, що може зігріти тіло (паливо від книг) і душу (роздуми над змістом прочитаного).

Режисеркою вистави є Наталія Сиваненко, для якої «Паливо» стало першою роботою у Львові. Натомість Наталія має величезний досвід постановок у театрах різних країн: «Дикому театрі» в Києві, Одеському театрі ім. В.Василька, Національному театрі міста Грац (Австрія), Teatro do Noroeste (Португалія).

Наталія Сиваненко (фото театру імені Заньковецької)

ZAXID.NET поспілкувався з режисеркою про те, чи може освіта, цивілізація протистояти монстру війни.

Розкажіть, будь ласка, про п’єсу Амелі Нотомб, як ви її знайшли та чому обрали?

Тут насправді треба завдячити Максиму Голенку, художньому керівнику театру. Це повністю його ідея. Коли він очолив театр, то, зокрема, у нього була мета задіяти максимально велику кількість локацій,щоб у театрі могли співіснувати різні формати.

Блакитна зала ідеально працює у форматі квартири, тож якраз зійшлися всі зірки з цією п’єсою. Для нас вона зараз максимально актуальна, хоча б навіть тим, що у ній йдеться про другу зиму війни. І нам здалося, що якраз зараз на хвилі такого нібито з одного боку звикання до війни, а з іншого боку, коли вже війна просочується абсолютно з усіх щілин до нас, і йдеться вже не тільки про фізичну загрозу, а й про психологічну та ментальну, цяісторія може якраз зараз дуже-дуже спрацювати.

Насправді Максима Георгійовича тут я можу нахвалювати довго, тому що у нього талант знаходити найкращу драматургію. Це єдина п’єса авторки, все інше – романи та повісті.

І власне, коли ми з нею зв’язувалися, ми спитали, чому це єдина п’єса, вона зізналася, що для неї це дуже важкий формат – оживлювати цих персонажів. І насправді в процесі роботи ми це дуже відчували.

Розкажіть, будь ласка, наскільки важко було працювати зпростором, де не йшли вистави уже пару десятків років.

Насправді яким би це приміщення не здавалося цікавим, музейним, атмосферним, для того, щоб там стався театр, потрібно було добряче попрацювати. Навіть враховуючи просто присутність вікон, які виходять на центральну вулицю міста, де звучать прекрасні, але не надто відповідні нашій виставі, музиканти. Коли в момент найдраматичнішого монологу звучить Shape of my heart, трошки важкувато. Тому навіть просто технічно залатати вікназвукоізоляційними плитами, які все одно не зовсім впоралися зі своєю задачею – вже виклик. Тому перед прем’єрою я бігала та домовлялась з музикантами про те, щоб вони змістились на 100 метрів в інший бік.

Простір зі своєю красою і своєю історією мав також оснаститися дуже великою кількістю технічних нюансів. Але ми дуже хотіли не втратити оцю атмосферу квартири, яка і була квартирою за своєю першочерговою місією. І щоб глядачам було водночас і комфортно, але щоб постійно залишалосьвідчуття, що вони прийшли в гості. Тому ми намагалися також не перенаситити простір якимось надмірними театральними засобами, мінімально використовували й сценічне світло, і музику. Навіть стільці були взяті лише ті, які не використовувались раніше у виставах. Це стільці працівників, сільці з готельних номерів тощо.

Актори великих театрів звикли форсувати гру через великі зали, великі сцени. Чи мали ви з цим проблеми?

Для мене головна проблема була в тому, що всітроє артистів, яких можна було побачити на прем’єрі, є представниками абсолютно різних театральних шкіл. Для Івана Білаша та для Олександра Мироненко це дебют на професійній сцені. Але і вони, вчорашні студенти, навчались в абсолютно різних майстернях, де їх викладачі також звикли до великих академічних сцен. Нам знадобився час, щоб пристосуватися та дійти компромісів у співіснуванні.

Насправді в моєму досвіду теж було набагато більше великих сцен та форматів, перформативних шоу, я звиклапрацювати широкими мазками, для мене це цікава і звична форма. Тобто тут був виклик для нас усіх, нам потрібно було зменшитися та піти не вперед, а в глибину зануритися, і ми зрозуміли, що можемо піти дуже-дуже глибоко. Ми хотіли відтворити формат кіно, такий чорно-білий фільм 50-х років. Ми уявили кінематографічні великі плани.

У п’єсі друга зима війни виглядає дуже безнадійно. Не боялися такого відчуття?

Боялися. Навіть трошки довелося змінювати фінал, щоб булобільше надії. Але для нас це історія не про бомбардування міста, це історія про те, що війна пробуджує у нас, які почуття . Це можливість для людей простежити власні інстинкти. Наскільки я зрозуміла зі спілкування з глядачами, саме питання тваринних інстинктів всередині себе відгукувалось найбільше.

І для мене це надзвичайно цінно, тому що я розуміла, що все одно є перший пласт, історія кохання, є воєнна тематика, але найцінніше в цій історії це все-таки питання власної внутрішньоїтварини. Що вона нам хоче сказати? Чи не сховалися ми за усіма цими філософіями, просто притуплюючи інстинкти, які абсолютно некеровані й не пропрацьовані нами.

Мені дуже подобається думка про те, що ми летимо в космос, просто, тому що дуже боїмося зазирнути у власну підсвідомість. Власне про це наша історія. Ми спробували змістити фокус саме на ось ці питання.

Для мене, власне, це історія про те, наскільки тонкою є плівка цивілізації, наскільки легко вона здирається. Увиставі метафорою цього є паління книжок. Наскільки для вас історія про це?

Максимально про це. Це думка з якою я зіштовхнулася набагато раніше, ніж дійшла до цієї п’єси, з початком повномасштабного вторгнення. У ці перші дні, коли людям довелось тікати, можна було побачити, наскільки ми мало в такій ситуації приділяємо уваги сучасним цивілізаціям.

Ми росли у дуже комфортних умовах. Для нас дуже важливо розвиватися інтелектуально. І ми дуже віддаляємось від власної природи.Слава богу, що зараз вже стало нормою звертатися до психотерапії. Нарешті це не стримається як щось хворобливе, а як ментальна гігієна, адже ми втрачаємо контакт з власним тілом, з власними почуттями.

Я не думаю, що книгах вся наша надія на майбутнє, я вірю, що ця наша надія, власне, всередині нас. Але ці книжки символізували, власне, цінності персонажів, які поступово згорали. Там ж немає жодного реального автору. Це вигадані імена. Я розумію, що ми можемо назвати будь-кого ібудь-що, але, власне, вони спалювали те, що бачили важливого у цих книжках. І у нас пічка без диму і вогню, бо паливом одне для одного стали, власне, люди, герої, і спалювали вони себе й одне одного в сумбурі почуттів.

Чи закладали ви у виставі ще й конфлікт поколінь?

Ні. Це взагалі інша тема. Це все одно про нашу цивілізацію загалом, і ці інстинкти, на мою особисту, суб’єктивну думку, не залежать від віку. Якщо повернутись до перших днів повномасштабноговторгнення, коли люди просто втікали, здається, не було великої різниці між поколіннями та цінностями. Треба було врятувати життя.

Головний герой символізує якраз собою оцю людину, яка думала, що саморозвиток – це лише про щось інтелектуальне. Така хибна інтелігенція, яка насправді просто потім луснула, як мильна бульбашка. І це для мене було найцікавіше в цій історії. Тому тут вік тільки про тривалість оцього формування себе. І на тлі переляку і відчуття наближення смерті, всенереалізоване та не пропрацьоване почало виходити назовні та створювати найбільші проблеми.

Наталія Сиваненко (фото театру імені Заньковецької)

Ви говорили про різні школи, мені здається, що це, власне, головна проблема зараз в театрі, і не лише у театрі Заньковецької — зіткнення шкіл, минулого, теперішнього та, можливо, майбутнього. Мертвого та живого театру.

Я хочу зазначити, що для мене мертвий театр – це той театр, в який не ходить глядачів. До театру Заньковецької глядачі ходили постійно. І цей продукт мав попит, тому ценабагато цінніше, ніж дуже багато театрів, які так і не знайшли діалогу зі своєю аудиторією.

Тут питання тільки в тому, що у керівництва з’явилося бажання розширити можливості театру і залучити й іншу аудиторію з іншими запитами. Тому для мене це відродження творчого потенціалу театру, адже це величезний організм з просто неймовірними можливостями.

Дуже болюче для нас питання, це питання про приїжджих. Я все-таки хочу нагадати, що в нас Україна єдина і завжди нам хотілось, щобкультурне життя відбувалося не тільки в одному місті, щоб європейські театральні шоу-кейси звучали не тільки у Києві.

Я працювала в різних містах і в різних країнах. Те, що я народилася в Києві, не формує мою творчу діяльність тільки в рамках столиці. Коли наша культура роз’єдналася на регіони? Так, звісно, у кожного регіону є свої традиції, свої особливості. Ділімось, це ж така класна можливість.

Хотіла спитати, чи можуть в одному театрі вживатися великий академічний театр,з величезним залом, і такий камерний театр. Але ваша вистава це питання знімає.

Можуть. Ще хотіла б сказати про Андрія Козака, він неймовірний актор, і нас надихало, як йому, після 30 років досвіду, було цікаво. Я навіть не уявляю, яка за рахунком це його вистава в житті, а він приходить кожного ранку з новими ідеями, тому що він до пізньої ночі працює над матеріалом. Він все хоче спробувати, йому дуже цікавий лабораторний формат,

Для мене теж заслуговувало великої поваги,що актор якийсь звик до оплесків 800 людей працює з не меншим натхненням для 50 глядачів. Це цінно.

Чи плануєте ще у Львові якусь роботу?

Так. Планів багато, і не тільки у мене. Будемо надалі експериментувати.