Місто, де завжди існує «завтра»: чотири незвичних історії Львова

logo


«Ринкоцентричне» місто, бульбашка всередині України, місто, де завжди існує «завтра». Таким бачать Львів його мешканці, що колись свідомо обрали це місто та переїхали до нього — з Польщі, Ізраїлю, США та українського Криму. 

Протягом тижня у львівському Центрі міської історії відбувався форум сторітелінґу «Майбутнє у спогадах: Львів як вибір», де четверо успішних львів’ян ділились своїм баченням та своїми спогадами міста, у якому вони не народились, але обрали його.

ZAXID.NET занотував польську, єврейську, кримськотатарську та американську історії Львова. 

* * *

Я не прихильниця тої картинки, яку Львів показує назовні. 

Польська дослідниця Вікторія Маліцька живе у Львові вже шість років. Вона досліджує культурну антропологію, налагоджує зв’язки між дослідниками Польщі та України, а також є представницею Національного закладу ім. Оссолінських (Оссолінеум). 

Вперше у Львові я опинилась у 2004 році, коли вчилась на другому курсі університету. Я приїхала в грудні зі своїми друзями з Вроцлава, щоб якось підтримати українців під час Помаранчевої революції. І це місто мене захопило. Було зимно, падав дощ, все було сірим. Але, попри це, Львів справив на мене велике враження. Вже у 2005 році я оселилась тут на місяць у своєї подруги, щоб проходити музейну практику у Етнографічному музеї. Ми жили на площі Ринок, 12.

Коли після завершення навчання я шукала роботу, з’явилась пропозиція з Оссолінеуму — вони шукали представника у Львові. Це було ідеально. Спочатку я думала, що мешкатиму тут лише рік чи два, але живу вже шість. І навіть маю проекти на 2018-ий.

Ця архітектура, вулиці, пагорби — це все дозволяє любити це місто. Тут живе багато різних людей. Не всі розуміють і не до кінця хочуть оцінити й розуміти цю красу.

Львів — це «ринкоцентричне» місто. Саме у центрі найшвидше знайти своє місце. Люблю «Фацет» на Вірменській, люблю «Дзиґу», «Кафе №1», «Вірменку». Люблю «Mons Pius» за його Вірменський дворик. Першим моїм львівським місцем стала саме «Дзиґа». Ще я дуже люблю занедбані бари, і як раз знайшла такий — на вулиці Чайковського, біля філармонії. Він називався «За кулісами».

Я не прихильниця тої картинки, яку Львів показує назовні. Мені не подобається, що Львів є містом кави і шоколаду. Мені це здається штучним і наївним. Найбільшу загрозу для Львова бачу в туризмі. Бо мусять бути якісь стандарти, і треба буде колись зупинитись. А зараз творці туристичного простору роблять що хочуть.

Як щаслива роверистка, я не мушу користуватись громадським транспортом. Але не заздрю тим, хто мусить. Бо коли взимку не можу їздити на велосипеді, то ходжу пішки.

Ні поляки, ні євреї майже не показані у публічному просторі Львова. Хоча зараз єврейська тема почала проговорюватись. Я мрію, щоб польська історія була відкрита для львів’ян. І щоб вони не боялись цієї історії. Ідея міста і полягає в тому, що воно об’єднує всіх, незалежно від національності. Львів може таким бути, і він хоче цього.

Я почуваюсь львів’янкою. Це місто — моя велика любов, і я почуваюсь його частиною.

Якби могла, то перенесла би до Польщі львівський спосіб життя. Цей його спокій, де якщо щось не вдається — можна зробити завтра. Тут завжди є «завтра».

* * *

Кримські татари мають у Львові певний кредит довіри.

Культурний менеджер кримський татарин Халіл Халілов приїхав до Криму з Узбекістана в 2003. Через 11 років, унаслідок анексії Криму, він покинув Сімферополь і переїхав до Львова. Тут він став співорганізатором фестивалів Jazz Bez та «Флюгери Львова».

Я народився в Узбекистані, куди були депортовані мої предки. Остаточно переїхав до Криму в 2003 році, де й лишився.

Те, що сталось в Криму, було несподіванкою для всіх. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. У мене було заплановано чимало концертів, і тут — анексія, з’явились танки і БТРи. Страху не було. Була образа і відчуття приниження, що у твій дім увірвались, а ти не можеш нічого зробити.

Перші, хто почав виїжджати з Криму — діячі культури. Бо не можна творити, коли на тебе тиснуть і обмежують. Не дочекавшись відповіді від друзів з Києва, подзвонив до Львова, до Аліма Алієва. Він сказав: «Негайно приїжджай, ми допоможемо». Перший час жив на кухні в Аліма.

Я думав, що все це ненадовго. І досі так думаю: що все це закінчиться, і скоро я повернусь до Криму. Але реалії трохи інші.

Львів не просто так називають культурною столицею: тут чимало культурних діячів мають великий досвід, і я хочу набратись цього досвіду, щоб перенести його до Криму. Найціннішими першими знайомствами в новому місті стали Маркіян Іващишин та Театр Леся Курбаса.

Перший проект, який я зробив у Львові — «Музичні колаборації». Ми змішували український та кримськотатарський фольклор, підбирали мелодії. Кожна пісня має свою мелодичну лінію, яку ми намагались ламати, щоб поєднати різні пісні. Ми зробили дивовижне відкриття: знайшли п’ять чи шість пісень, які мають ідентичну мелодичну лінію.

Спілкуючись з переселенцями, я часто чую, що у Львові не вміють працювати, у Львові все відбувається повільно і тут забагато думають. А «у нас» (на Сході чи в Криму) все робиться швидко, по-діловому. Але у нас в Криму курортний сезон дуже короткий, тому й доводиться все робити дуже швидко.

Можна подумати, що львів’яни важчі на підйом, але це не так. Тут просто інший підхід до справи. У Криму я не міг планувати щось на рік чи навіть на кілька місяців. А тут я цього навчився.

Є чимало легенд про те, що на Сході всі кричали «Путін, введи війська!», а у Криму всі опирались. Це одна з причин, чому кримські татари мають у Львові певний кредит довіри.

Знаю багато віруючих львів’ян, які не вбачають проблеми у відкритті мечеті у Львові. В той же час чую про те, що мечеті у Львові не місце. Маркіян Іващишин казав мені, що мечеть треба будувати, причому обов’язково — в центрі міста. Але це складно, і суспільство має бути готовим до цього.

Якщо говорити про переселенців, зокрема про кримських татар, то ми вже, певно, довели львів’янам, що не несемо якоїсь загрози. Ми такі ж українці, і так само любимо свою країну. У нас схожі цінності — ми так само любимо говорити про свою ідентичність і хочемо зберегти її. Ми свій екзамен здали. Але Львів, який повторює про свою мультикультурність — ще питання, чи пройде він цей екзамен. Вважаю, що ініціаторами будівництва мечеті мають бути саме львів’яни.

З усіх регіонів України, на мій погляд, Львів є найбільш європейським. Мабуть тому, що він ближче до кордону. Тут є європейські цінності: права людини, свобода віросповідання, культурні цінності.

Львів — це мій другий дім.

* * *

У 1993 році Львів був таким самим сірим, як і Луганськ.

Одна з найвідоміших молодих львів’янок, співачка та громадська діячка, Брія Блессінґ, каже, що вона є одночасно американкою та українкою. У 1993 році її родина прийняла рішення покинути спокійне життя у Техасі та переїхати до України — спочатку до Луганська, а потім до Львова.

Мені було 12 років, коли у 1993 році батьки зібрали нас з сестрами і сказали, що ми переїжджаємо до України. Моя перша реакція була: куди? Батьки показали Україну на карті, і пообіцяли, що це тільки на рік чи два. Але ось вже 23 роки, як Україна стала для нас домом.

Спочатку ми приїхали до Луганська. У 1993 році у Львові не було так солодко, як зараз, хіба архітектура гарніша. А так, Львів був таким самим сірим, як і Луганськ.

У нас не було на меті відкривати церкву, ми хотіли просто поділитись з людьми нашою любов’ю до Бога. Хотіли допомагати, привезли з собою багато медикаментів. Нас здивувало, що у Луганську люди були відкриті до таких розмов. Коли ж переїхали до Львова, то думали: тут теж буде легко, адже тут стільки церков і віруючих людей. Але виявилось, що тут все набагато важче. Нас називали сектантами. Одного разу, коли моя молодша сестра, якій було 11 років, гралась з дітьми на вулиці, одна старенька бабуся сказала моїй сестрі: «Сектантка!» і вдарила її по обличчю. Ми були в шоці. Мені здається, це була не злість, а просто страх. Бо ми боїмось того, що не розуміємо, що відрізняється від нас. Наша віра трохи відрізнялась від їхньої. Можливо, через це нас боялись.

Ми тоді жили у Сокільниках. Пам’ятаю, ми з друзями щовечора сиділи у дворі, поки мама не починала кричати з балкону: «Брія! Ану вже, до хати!».

Моє ставлення до України змінилось під час Помаранчевої революції. Друзі поїхали до Києва, і ми з сестрами поїхали з ними. Тоді я вперше справді побачила український народ. І зрозуміла, що ці люди такі сильні і принципові, але водночас такі мирні. Це був перший крок до того, щоб Україна стала для мене домом.

Мені досі соромно за свою українську, бо здавалось би — за 23 роки вона могла б стати досконалою. Ми в родині ніколи не вчили мову систематично, лише через спілкування.

Колись, щоб подзвонити закордон, треба було «замовляти» дзвінок в оператора. Коли ми приїхали у Львів, тато хотів замовити дзвінок: підняв слухавку і звернувся до операторки російською. А вона відповіла: «Розмовляй українською!» і кинула трубку. І тато каже: «Здається, нам треба вивчити українську».

Пам’ятаю, як ходила з мамою на Галицький ринок. Мама брала з собою блокнот і ручку. Вона підходила до якоїсь бабусі, показувала пальцем на картоплю і питала жестами — скільки? Давала блокнот з ручкою, бабуся писала ціну і повертала. І ще мама питала, як це сказати. Таким чином ми почали вчити цифри, а також такі слова як «морква» чи «картопля».

Львів – це благословення для України, бо він надихає людей любити Україну.

Мої знайомі не зі Львова, які приїжджають сюди вперше, стають більшими патріотами. Навіть мій друг з Херсону почав говорити зі мною українською. Львів нагадує українцям, що вони українці.

Колись моїм улюбленим місцем була площа Ринок. Зараз, вибачте, це перетворилось на цирк. Шкода. З одного боку, я розумію, що активний туризм — це добре, і це приносить місту чимало користі. Але це не моє. Сумую за спокійним Львовом, з порожньою площею Ринок. Моє — це кав’ярні. Наприклад, «Black Honey» на Дорошенка — там спокійно, бо туди ще не дійшли туристи.

Життя в Україні навчило мене жити простіше. Особливо на початку, в 1990-х, коли тут не було майже нічого. Я зрозуміла, що без шопінгу можна вижити, без комп’ютера теж. Що без цих зручностей, до яких я звикла, теж є життя. Це не є необхідністю для задоволення чи щастя.

Перші 9 років в Україні я була на 100% американка. Переконувала всіх, що Америка є найкращою країною в світі. Потім, після Помаранчевої революції, почала казати, що я українка, і що тільки українське — найкраще. Минулого року, коли я була в США під час благодійного туру на підтримку України, то хотіла сказати, що на 50% — я американка, а на 50% — українка. Та тоді почула голос всередині, який сказав: «Брія, а для чого тобі обирати? Ти можеш бути на 100% американкою і на 100% українкою». Мені не треба обирати. Я багатша людина через те, що маю в собі дві культури.

* * *

Якщо ти дуже тісно пов’язаний з двома світами, важко втримати ці два світи всередині себе.

Одесит Ар’є Лисаков прийняв рішення оселитись у Львові в 2015. До цього він займався інвестиційною та біржевою дільністю у Тель-Авіві. За словами Ар’є, до переїзду його підштовхнув концерт «Океану Ельзи».

Дуже довго я не знав жодного іншого місця, окрім Одеси. Я був звичайним хлопчиком у звичайному місті. Коли пішов до єврейської школи, вже там почав відкривати для себе щось більше. Одеса була моїм домом, але почався з’являтись інший дім — Ізраїль. Можна почуватись вдома у різних місцях, тоді я почав це розуміти. Коли родина переїхала до Ізраїлю, мені було 10 років.

У 2004 році я знов приїхав до України. Це була шкільна поїздка, яка співпала з Помаранчевою революцією. У 1990-х в Одесі не було дуже популярно любити Україну. Коли ми жили там, зв’язок саме з містом, з Одесою, був міцніший, ніж з країною. Але потім щось змінилось. Я почав переживати за Україну. Події 2004 року були революція особистого зв’язку з цією землею. У 2014-му я був частиною «українського руху» в Ізраїлі, і бачив, як в багатьох прокинувся цей зв’язок із своєю другою ідентичністю.

Якщо ти дуже тісно пов’язаний з двома світами, важко втримати ці два світи всередині себе.

Я не жив ніде, окрім Ізраїлю та України. Жив у багатьох містах в Ізраїлі. Але це така маленька країна, що переїжджати там — це ніби змінювати квартири у Львові. Майже нічого не міняється довкола.

У серпні 2015 я приїхав до Львова на концерт «Океану Ельзи». Це була однією з причин, чому я взагалі поїхав до Львова. Я знав Одесу, бачив Київ — і хотів побачити Львів, ще й вперше почути «Океан Ельзи», яких почав слухати десь за півроку до того. Подумав, якщо не сподобається — поїду назад. Це було літо 2015-го, вирувала війна, був дуже складний час. Але той концерт став просто вибуховим досвідом. Я почав придивлятись до міста, намагаючись зрозуміти, чи це місто для мене.

Львів – це місто, де відчувається бачення нової України. Принаймні я це бачу.

Можливо, найбільшою проблемою тут є брак різноманітності. Коли різні групи людей дивляться в одному напрямку, вони втрачають щось з поля зору. Вам потрібне багатоголосся думок, різні погляди, щоб бачити альтернативи. Мені доводиться багато працювати за межами площі Ринок, і я зустрічаю чимало людей, які не знають, що «Львів відкритий для світу». Тут є багато страху і недовіри, не лише до іноземців, але до руху, до розвитку. Це має вирішитись саме собою. За рік важко помітити зміни, але я чув, що ще 10 років тому місто було геть інакшим. Тобто, ці зміни відбуваються. Просто у рутинному житті цього не помічаєш.

Моя інтуїція підказує, що життя у Львові є більш львівським, аніж українським. Це робить Львів бульбашкою всередині України. Це його сильна і слабка сторона водночас.

Єврейська громада може зі мною не погодитись, але мені здається, Львів добре опікується єврейською спадщиною. Кроки, які вже зроблені, скеровані на примирення історії міста. Хорошим прикладом цього є Простір Синагог.

Я живу на вулиці Мулярській. Коли шукав, де придбати помешкання, то ще нічого не знав про райони та їхню історію. Коли піднімався сходами цього старого будинку і побачив вид зі свого вікна, то відчув — це саме моє місце. Пізніше я дізнався, що тут був старовинний єврейський район Львова. Так я опинився в центрі того місця, де не планував бути, але мусив опинитись.

Пізніше я купив ще одне помешкання, навпроти бібліотеки на Мулярській (де раніше був єврейський шпиталь). Я нічого не знав про це місце, але це була вигідна інвестиція. Згодом сусіди розповіли мені, що в цьому будинку жили офіцери СС. Більше того, їхні польські сусіди переховували у квартирі на першому поверсі (яку я також викупив) євреїв — тому що це був єдиний будинок, який німці не обшукували. Абсолютно випадково я купив обидві ці квартири: де жили німецькі офіцери і де ховались євреї.

В Ізраїлі на кожній двері є мезуза — спеціальна капсула з сувоєм Тори. Там це звична річ. Коли я готувався до переїзду до Львова, то взяв одну із собою. Це була важлива частина моєї подорожі. Я єврей, який живе у Львові, і хотів залишити свій, єврейський, знак у цьому місті. Це була перша мезуза, яку я поставив у своєму житті. Так у Львові з’явився новий єврейський будинок. 

(Фото Влада Яценка, Центр міської історії)