(Не)дитячі вистави: як львівський шкільний театр допомагає пораненим військовим

logo


Початком моєї повноцінної інтеграції у львівське життя став вступ до школи №50. Обіцяні схвильованими знайомими контрасти з рідною Луганщиною змушували замислитися: чи зрозуміють мене тут? Наслідок наративу «наша війна нікого там не цікавить».

Там я і познайомилася з Ольгою Железник (для мене — Ольгою Феліксівною), вчителькою мистецтва, якаорганізувала на базі школи мобільний театр «Левеня». Заснували його на початку АТО на сході України. Кожного року трупа організовує кілька благодійних вистав, під час яких збирає кошти для поранених військових із місцевого шпиталю та тварин із притулків. Так я і стала його вихованицею.

Як завжди каже пані Ольга, «колишніх левенят не буває». Випускники та випускниці школи часто приходять підтримати своїх наступників, і цього разу цією випускницею для когось стану я.

12.01.2024.Виступ у ТРЦ

Десь зі сторони паркінгу біля торговельного центру на виїзді з міста замайоріли яскраві кольори. Натовп маленьких акторів і акторок прямує за своєю вчителькою пішохідним переходом до головного входу.

Це важко назвати звичною колоною, де учні по двоє за руку крокують одне за одним, але й не назвеш безладом: одразу відчувається дух мистецтва — «організованого хаосу». У руках дітей вже можна розгледіти реквізит, хтось крокує вже частково у сценарних образах, що ховаютьсяпід куртками, а комусь ще доведеться повністю перевтілитися в імпровізованій гримерці.

Трупа гуртується на площі навпроти головного входу, за їхніми спинами опиняється величезна ялинка з купою червоних та білих кульок, а також не менш габаритний блакитно-жовтий прапор. Всі, від чортенят до Діви Марії, пишуть побажання військовим на ватманах. Напередньому плані опиняється скринька для донатів, яку змайстрували з харчового контейнера та брендували малюнком-логотипом. Ці деталі, кожну з яких так і тягне описати як «імпровізовану», одна за одною навіюють відчуття дитячої щирості та водночас недитячої готовності працювати за будь-яких умов.

Пані Ольга бере до рук мікрофон та жваво оголошує про початок вистави:

«Мобільний театр пісні «Левеня» Львівської середньої школи №50 запрошує вас на доброчинну виставу «Вертеп»! Кошти,які ви покладете до скрині, ми витратимо на соки, фрукти, солодощі для наших воїнів, які лікуються у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону, у нашому шпиталі. У середу ці діти, актори-левенята, завітають до наших поранених воїнів, щоб сказати їм «дякую» від кожного з нас…».

Перед початком вистави/ Валерія Саранча, Громадське радіоПеред початком вистави/ Валерія Саранча, Громадське радіоПеред початком вистави/ Валерія Саранча, Громадське радіо

Сюжет виявляється злободеннішим, ніж очікувалося: замість раніше абстрактного, метафоричного Ірода, на сцені з’являється цілком конкретний Путін,окрім чортенят — карикатурний «Чмоня» (варто віддати належне акторові: зіграно дійсно переконливо), на противагу йому — український військовий у справжнісінькому «пікселі». Поміж сценок лунають колядки, «Козацькому роду нема переводу» Jerry Heil та авторський реп учня у супроводі ритмічних оплесків трупи. Випадкові відвідувачіта відвідувачки ТЦ зупиняються, щоб поспостерігати та кинути купюри у скриню: з часом хтось йде далі по своїх справах, а хтось інший приходить їм на заміну.

«Не розумію, наскільки треба бути дурними, щоб витрачати мільярди лише для того, щоб нас налякати», — роздумує під час перерви між першим та другим виступом один із юних акторів. Паралельно з цим він руками намагається збільшити отвір у масці Путіна, щоб під час вистави було краще чутно слова.

Актортеатру «Левеня» тримає маску Путіна. Фото: Валерія Саранча/Громадське радіоФото: Валерія Саранча, Громадське радіо17.01.2024. Військово-медичний клінічний центр Західного регіону

Далі — шпиталь. По дорозі на мікроавтобусі від школи до пункту призначення дізнаюся, що за ці дні вони встигли назбирати 13 909 гривень. На задніх сидіннях разом з акторами та акторками туляться великі сумки зі смаколиками, а також патріотичними чашками та засобамигігієни, про потребу у яких заздалегідь повідомив персонал.

«У нашому театрі діти завжди самі рахують зібрані кошти, пізніше, коли ми закуповуємо певні продукти для поранених чи корми для притулку, чеки всі оприлюднюються. Діти бачать, що жодна гривня не йде кудись повз ті оголошені видатки, які ми одразу для себе вирішили. Жодної гривні ми не беремо на потреби театру. Як на мене, це надзвичайно важливо, коли діти вчаться не тільки брати від життя, а і віддавати», — розповідаєорганізаторка театру.

Пакунки з волонтерською допомогою/Фото: Валерія Саранча, Громадське радіо

Количекаємо на ліфт, щоб дістатися першої локації виступу, помічаємо біля себе трьох місцевих пацієнтів.

«Їдьте ви першими, щоб не змерзли», — звертається до них пані Ольга, натякаючи на їхнє занадто легке вбрання як для перебування біля вхідних дверей, які тут рідко надовго залишаються зачиненими.

«Так, як намерзлися там, вже не змерзнемо», — відгукнувся військовий на кріслі колісному.Не для того, щоб відмовитися від пропозиції, ні. Більше це було схоже на бажання, щоб хтось розділив з ним його біль.

Виступ театру у військовомушпиталі/Фото: Валерія Саранча, Громадське радіо

Тим часом на 6 поверсі, в оточенні м’ятних чи то світло-бірюзових стін, вирує життя. Вчителька дбайливо попереджає дітей, що глядачів до нас вийде небагато, оскільки бійці дуже втомлені, проте їм буде чутно виставу навіть у палатах. Саме так і стається: декілька пацієнтів вмощуються на «перших рядах» (парі лавок біля колони, яку оздобили чи то мармуром, чи то чимось на нього схожим, а також красномовною темно-синьоюшестіркою), хтось зупиняється трохи далі, хтось встигає вхопити шматочок «Вертепу» крокуючи повз. Схожа картина вимальовується і під час другого виступу на першому поверсі, у тому самому холі, де ми з пані Ольгою переймалися за комфорт військових. Щоправда, зараз публіка вдягнута тепліше, тож ми зі спокійноюдушею виконуємо роботу — кожна свою.

«Найважче, коли наші діти виступають у військовому шпиталі, оскільки крім хвилювання, крім того, що ми виступаємо у холі, там зимно від дверей, доєднується таке гостре почуття співчуття до наших воїнів. Ми бачимо війну зі страшного її боку. Ми бачимо скалічених воїнів, ми бачимо поранених воїнів. Воїнів, які навіть у ті моменти, де зазвичай глядачі сміються, не усміхаються. Вони настільки морально змучені та зболені, що тої емоції вони не можутьвиражати», – ділиться Ольга Железник.

Поранені військові дивляться благодійну виставу «Вертеп»/Фото: Валерія Саранча,Громадське радіо

Сьогодні помічаю особливу деталь, якої не було у ТЦ: напевно, тут її емоційна частина знайшла свій ідеальний час та місце. Перед початком своєї репліки актор у «пікселі» виходить з тою самою маскою Путіна у руках, і кидає її об підлогу настільки щиро, наскільки можна передати бажання українського народу зробити те саме з оригіналом.

«Для мене надзвичайно важливо було побудувати систему, де існує не тільки авторитет керівниці, не тільки те, щодіти слухаються та розуміють важливість дисципліни, але і те, щоб діти були вільні. Коли ми розучуємо ролі, я даю їм можливість по-своєму зіграти. Для мене це дуже цінно. Тому, що виховати маріонеток, які повністю підпорядковуються волі режисера, це не є правильно», — розповідає вчителька.

По закінченню виступів актори та акторки хапають смаколики з пакетів, намагаються наздогнати кожного, кого зможуть, щоб пригостити особисто. Дітей виявляється дещо більше, ніж глядачів, тому дітищедро обдаровують військових, а далі біжать ділитися з перехожими та тими, хто залишився у палатах.

Діти дарують пораненим військовим солодощіта фрукти/Фото: Валерія Саранча, Громадське радіоДіти дарують пораненим військовим солодощі та фрукти/Фото: Валерія Саранча, Громадське радіоДіти дарують пораненим військовим солодощі та фрукти/Фото: Валерія Саранча, Громадське радіо

Я запитую про враження глядача — військового. У чоловіка сильний набряк та гематома на оці, він перепрошує,що говорить занадто повільно через удар по голові:

«Коли я навчався в освітньому закладі, також виступав. За дітей просто велика подяка. Я сподіваюся, вони у душі своїй виростуть з Україною і будуть звертати увагу не те, як все це важливо. Вже коли навіть ми помремо, хай воно так і буде, головне, що вони будуть жити, вони будуть розуміти правду і честь».

На виході на дітей також чекають слова подяки від військових, які зібралися на курилці біля головних дверей. Кожен з нихнамагається вставити поміж інших хоча б коротеньке «ви – великі молодці».

«Серед дітей, які виступали у шпиталі, були різні: у декого батьки воюють, є діти професійних військових. У двох дітей батьки, на жаль, загинули на війні. Як ми кажемо, долучилися до небесного воїнства. Це діти, яким дійсно болить, які розуміють, що відбувається у нашій країні, які змалечку розуміють своє місце у соціумі, своє значення.Хоч вони й маленькі, але вони вже можуть робити реальні, корисні речі», — підсумовує пані Ольга.

Валерія Саранча для Громадського радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту