Солдати тішаться, що за них ще пам’ятають – львівський волонтер Любомир Заболотний

logo


Сьогодні у світі відзначають День волонтера. В Україні волонтерство найбільше асоціюється із війною. Після окупації Криму і початку воєнних дій на Сході, багато хто взявся допомагати армії. На передову везли все, що могли, починаючи зі шкарпеток і закінчуючи тепловізорами. У тилу люди плели маскувальні сітки, готували вареники та борщові набори.
Немає статистики скільки волонтерів за ці роки побували у зоні бойових дій і скільки і надалі продовжують допомагати військовим.

Вголос поспілкувався з Любомиром Заболотним, волонтером  “Миколаївської Самооборони” (м Миколаів, Львівської області), який більше тридцяти разів їздив у зону війни і зараз теж активно допомагає армії.

Любомире, як ти долучився до волонтерського руху?

Моє  волонтерство, якщо це можна вважати волонтерством, почалося, мабуть, з Майдану, тоді  відвозив продукти для «Миколаївської пекельної кухні». Миколаївчани мали свою військову палатку, польову кухню і годували мітингувальників.

Пізніше, в травні 14-го, почав возити допомогу хлопцям на Яворівський полігон. А на Схід поїхав десь через місяць. Тоді віз палатки від Стрийської Єпархії.  Дістався до Чугуєва, там стояв блокпост і далі їхати заборонялось.

 У липні  уже під супроводом “Альфи”, доїхав до Слов’янська.

Вдома нічого не казав, що їду в зону війни. Розказував, що монтую  десь вікна-двері, бо мав такий бізнес. Та «сховатись» не пощастило.  Цього дня, якраз ТСН знімав сюжет про ситуацію в місті і я попав в кадр. Мама побачила новини, звичайно був скандал.  Але я тоді сказав або йду воювати, або помагаю звідси.

Які тоді були потреби?

На той час була потреба в усьому і багато. Старались найбільше допомагати добровольцям.

Приблизно в травні я познайомився з Богданом Масляком (волонтерська група “Допоможи фронту”)  і  ми почали їздити по військове спорядження у Німеччину, Австрію, Чехію, Італію .

В Німеччині діяло ембарго (заборона (обмеження) експорту товарів до держав, визначених відповідними резолюціями Ради Безпеки ООН – ред.) щодо України, але якось примудрялися купити потрібний товар. 

Був такий випадок, що ми приїхали на німецьку фірму “Штурм”. Тут можна купити все, починаючи від гудзика і закінчуючи крилом винищувача(усміхається). А територія магазину-складу є настільки великою, що по ній переміщаєшся транспортом.

Наш бус  був на українських номерах. Почали купляти. Прийшов менеджер, запитав чи ми з України. Кажемо “так”. Він викликав охорону і та нас вивела за територію.

Наступного дня, ми приїхали до цього ж магазину вже на чеських номерах, які відірвали від машини,що  невідомо скільки стояла на вулиці. Чехам дозволяли купляти. Не розмовляли  між собою, щоб ніхто не зрозумів, що ми з України.

Після того випадку, старались брати з собою в поїздки когось з Чехії, щоб ті купляли для нас. 

Отак  були тиждень-два в Європі, потім повертались в Україну. Сортували все по списку,  куди кому що треба.  

На одній із зустрічей волонтерів Львівщини я запропонував займатись допомогою по районах. Пропозицію підтримали. 

Як була організована робота в районі?

Штаб три роки , починаючи з 14-го, працював щодня. Чергувало до десяти волонтерів. Люди щось приносили, а бійці забирали. Перші списки були стандартні: біля прізвища були графи – каска, бронежилет, ніж, ліхтарик, термобілизна і т.д. Навпроти кожної –ставили +-. На зворотньому боці друкували фотозвіти.  

Від другої до шостої хвилі мобілізації, ніхто з бійців не виїхав без амуніції. Спочатку видавали все на полігоні, але потім зрозуміли, що звідти не всі їдуть на війну. Далі вирішили, що хто виїжджає в зону АТО, тому і допомагаємо.

У нас були укомплектовані сумки, в яких було все, крім зброї, починаючи від шкарпеток і закінчуючи бронежилетами.

До речі моя сумка, в мене є до нині.

Люди тоді фінансово дуже допомагали. У день могли назбирати до 100 тисяч гривень. Один з наших волонтерів організував збірку у селах: ходили від хати до хати і збирали допомогу.

За нашими підрахунками, у 14-15-му році пройшло допомоги  через штаб майже на мільйон гривень.

На війні познайомився з волонтерами із інших регіонів. І згодом створили об’єднання “Схід і Захід єдині”, відтоді працюємо разом.

Відомості про те, хто пішов служити дізнавались в основному через голів сільських рад, тому, що добровольці мобілізовувались через різні військкомати. 

Був випадок, коли наш районний військкомат надіслав повістку військовозобов’язаному, а він на той час уже перебував на Сході  і на наступний день загинув. Говорю про Героя Андрія  Марунчака з селища Розділ, що у Миколаївському районі.

Як сприймало вас місцеве населення на Сході?

На початку, коли тільки звільнили Маріуполь, люди здебільшого були налаштовані вороже. Мовляв бандерівці, чого ви сюди поприїжджали, робіть порядок в себе, а не в нас. Але потім, коли місто “накрили” Градами” і ми почали вивозили місцевих, вони зрозуміли хто друг, а хто ворог.

Був випадок, коли ми приїхали в Дружківку, зайшли в магазин щось купити за потребою. А були одягнені, як військові і звичайно мали при собі зброю (у той бо час так їздили).

На касі продавчиня так здивовано питає “а ви будєте расчітоватся?”, кажемо, а як по-іншому? Вона відповідає, що ходили казакі, то брали собі все і не розраховувались.

Ще згадую, як в Слов’янську з під руїн раптом вилазить дитина , а  мама наздоганяє її і хоче забрати, бо побачила людей у військовій формі.

Ми почали питати, звідки вони тут взялись, відповіла , що живуть в підвалі.

– А чим харчуєтесь?

 А каже, що знайдемо, те їмо. 

Ми мали якісь продукти з собою і все віддали їм. Треба було бачити, якими вдячними очима вона дивились на нас.  І далі  жінка каже: “якби у вас на Заході була війна, від нас ніхто би не поїхав  вам допомагати. А ви нам допомагаєте.”

Ви намагались помагати і військовим і цивільному населенню?

Основна мета. яку ми собі ставили – це була допомога військовим. При чому не мало значення у якій точці фронту перебуває боєць. Ми могли проїхати й 300 кілометрів, тільки, щоб довезти йому передачу. Не один раз в телефоні висвічувалось “Вас вітає Росія”, але все одно їхали, бо знали – нас чекають.

Інколи доводилось вивозити поранених і заступати на чергування разом з бійцями, якщо була така потреба.

А цивільному населенню допомагали вибірково. Наприклад коли їздили до хлопців, що стояли біля села Кримського (село на лінії розмежування), то познайомилися з директоркою місцевої школи і потім у кожен приїзд намагалися завжди чимось допомогти дітям.

До речі місцеве населення теж нам допомагало чи з нічлігом, чи з ремонтом машини.

Багато волонтерів  пізніше пішли  воювати, ти залишився у Першому добровольчому шпиталі ім.Пирогова.

Моя “співпраця” з шпиталем почалася з того, що я допомагав їм відремонтовувати машини. В одній з поїздок Олександр Гагаєв ( віцепрезидент ПДМШ)запропонував залишитись на ротацію, бо бракувало водіїв. 

Залишився і прийшлось окрім “шоферки”, освоїти ще й медичну допомогу. Найсмішніше бойове поранення, якщо так можна сказати,  пам’ятаю було, в хлопця, який стояв на блок-посту. Снайпер вистрілив, а хлопець в цей час позіхнув і куля прострелила  дві щоки, але не зачіпила більше нічого.

Ми його привозимо в шпиталь, медики не можуть зрозуміти, як може бути таке поранення. Ну посміялись і кажуть: “мабуть хтось сильно молиться за тебе, козаче!”

Найважче це було забирати останки вбитого, який підірвався на міні “з сюрпризом”. Частини тіла були розкидані  по полю.

Зараз уже немає такої потреби у волонтерській допомозі, Армія уже матеріально  забезпечена.Чи їздиш на Схід і наскільки дружною залишається волонтерська спільнота?

Дійсно, вже таких потреб немає. Якщо щось десь виникає, здебільшого просять запчастини до автомобілів, то стараємося допомогти.

З одного боку забезпечення ніби і є, але знаю, що хлопці багато що купляють за власні кошти. 

Також вічною буде “потреба” у домашніх смаколиках. Пам’ятаю, як одного разу привезли сирник, то хлопець каже: “це львівський сирник, від одного аромату цієї випічки вже будеш ситий”.

 От недавно був в зоні війни, то вареники і далі “розходяться на “ура”. 

Загалом, солдати тішаться, що до них ще приїжджають, за них пам’ятають і попри все, ще є небайдужі, що не стомились від війни.

ІА “Вголос”: НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому
Telegram-каналі Приєднуйся!