«Співаємо ідишем. Бо цією мовою розмовляла третина Львова» 

logo


В єврейському ансамблі «Варнічкес» є і євреї, і українці, каже його керівник Олександра Соміш.

Єврейська культура, яка довший час у Львові була “нішевою”, в останні роки наблизилася до широкого інтелектуального загалу. Не останню роль у цьому зіграла підтримка Львівської міської ради. Уже традиційним став фестиваль єврейської музики LvivKlezFest, який проводиться силами Всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є». Одним із  “облич” львівського Хеседу є вокально-інструментальний ансамбль «Варнічкес». Із керівником цього колективу Олександрою Соміш (на фото) ми поговорили про корені і відродження єврейської культури. 

– Олександро, як філолог перетворилася на співачку — виконавицю пісень мовою ідиш?

– Мене з дитинства цікавили музика і театр. Завжди для себе щось наспівувала. Бігала малою на вистави єврейського театру «Маска» Марка Баціяна, а потім побачила те, що робить як режисер і актриса Адель Діанова (керівник Фонду «Хесед-Ар’є». – Авт.). Любов до музики передалася мені і через гени — бабуся співала, один дідусь був народним скрипалем у Карпатах, інший, за професією архітектор, грав на фортепіано у німому кіно. 

Коли мені було років 18, мама записала мої співи на магнітофон і попросила послухати їх Адель Діанову. Ада Ісаківна повірила, що з мене може щось вийти. Я потрапила на пітерський Клезфест (фестиваль єврейської музики. – Авт.). Туди приїжджали найкращі вчителі з Америки, Європи і займалися музикою з молоддю. Мені там так “знесло голову” (в хорошому сенсі), що зрозуміла: хочу чогось домогтися у цьому. Почала брати приватні уроки вокалу, вивчати мову ідиш. У цьому допомогла моя філологічна освіта. 

– Вивчати ідиш було важко?

– Після пітерського Клезфесту я зрозуміла: “Як не ідиш — не доїдеш!” (сміється. – Авт.). Тобто треба вивчати мову. Не можна співати те, чого не розумієш. Почала із  самовчителя Сандлера. Це було ще радянське видання, там більшість текстів були про колгоспників, про те, як чудово працювати на полі… Але коли  2008 року поїхала за грантом вивчати ідиш у Нью-Йорк, у мене був шок. Виявилося, що написання і вимова радянського підручника дуже відрізнялися від автентичного. У  Союзі спеціально ввели інше написання – щоб віддалити євреїв від  першоджерел і наблизити до радянського стилю життя. 

Чому саме ідиш? Ідиш, як на мене, –  один із ключів до світової культури. Ідишем розмовляли і багато із тих шести мільйонів євреїв, які загинули у Голокості… Крім того, ідиш – частина української культури. Третина Львова колись розмовляла цією мовою. Старовинні написи на стінах львівських будинків – це саме ідиш. Дуже гарна мова. Коли вперше читала тексти пісень, думала, що зламаю язик, — це було неможливо вимовити. А потім виявилося,  це так солодко, так смачно… Співаємо й  івритом (офіційна мова Ізраї­лю), і українською, російською, польською, англійською мовами. Але ідишем – в першу чергу, бо не можна допустити, аби зникла настільки прекрасна культура.

– Як виник ансамбль “Варнічкес”?

– Якось Ада Діанова сказала: або ти організовуєш молодіжний ансамбль єврейської пісні, або ми з тобою розпрощаємося (сміється. – Авт.). Я спочатку злякалася, бо не маю музичної освіти. Я й досі, коли бачу ноти, — майже непритомнію… Але  втішаюся тим, що Мордехай Гебіртіг, який у 20-30-х роках створив близько 600 пісень ідишем, не знав нот. Ірвінг Берлін – автор God Bless America – також. Але втілити в життя їхні задуми їм допомагали професійні музиканти. Мені теж багато допомагають професіонали, зокрема наш піаніст і аранжувальник Володимир Бринськіх. 

Створювати музичний колектив я почала зі свого чоловіка Олексія, який співає і грає на гітарі, із волонтерки з Німеччини, яка грала на кларнеті й співала, і ще однієї подруги, яка співала. До нас почали приєднуватися однодумці. З кожного семінару я буквально валізами привозила матеріали. Інтернет тоді ще був слабо розвинений. Тому кожен папірець із відксереними нотками був для нас на вагу золота. За дев’ять років через ансамбль пройшло, мабуть, із півсотні людей. Тому що, звичайно, багато хто виїжджає у Німеччину, Ізраїль… Зараз у “Варнічкес” 16 учасників. У нас повноцінна інструментальна група. Вокальна група частково професійна, частково аматорська.  В ансамблі є і українці, і євреї. Приємно, коли українці цікавляться єврейською культурою, співають єврейський релігійний репертуар. Мені подобається, що у «Варнічкес» різниця між наймолодшим і найстаршим учасниками – понад 60 років. Наймолодший – кларнетист Льоня, якому 16, а нашим зіркам, Тетяні Леонідівні і Семену Львовичу, уже за 70… Любові всякий вік підвладний, любові до єврейської музики – також. У  нашому колективі тільки троє людей трохи володіють ідишем, решта – морально готується (сміється. – Авт.). 

– У вас в ансамблі є випуск­ники консерваторії. Як вони сприймають поради “непрофесійного” керівника?

– Були в нас і академічні музиканти, прекрасні віртуози, але для них ця музика була «не своя». Тут треба бути готовим, наприклад, до того, що скрипкова клезмерська музика передбачає прийоми, які у класиці суворо заборонені. Наприклад, імітація стогону (крехц). Вона важлива для створення аури клезмерської музики.  

Треба цінувати те, що поруч. Скільки років ми співали разом із нашим Семеном Львовичем Флейшером  (надзвичайний чоловік!). І лише нещодавно я довідалася, що його виконання однієї молитви увійшло в збірку відомого у світі етномузиколога – як приклад виконання давньої єврейської музики. 

І ще щодо професіоналізму… Якщо займаєшся звичайною популярною музикою, важко уявити, щоб у тебе викладав, наприклад, Стінг або хтось його рівня. А на семінарах із ідиш-культури тобі викладають люди зі світовим ім’ям! Які працюють з тим самим Стінгом та “іже з ними”. Лауреати, номінанти премії “Греммі” будуть сидіти з тобою і вчити, як тобі краще виконувати пісню. Для них важливо, щоб єврейська традиція не перервалася. Я мала не один десяток блискучих вчителів з найвищих світових щаблів. Зокрема, всесвітньо відому групу «Клезматікс», яка отримала «Греммі». 

Цих музикантів Львів мав можливість послухати на Клезфесті. Коли я їх почула на різних фестивалях, зрозуміла, що усіх треба до Львова «тягнути». Коли в 90-ті роки звідси багато хто виїжджав, їм здавалося, що тут уже нічого хорошого не буде. А мені здавалося, що буде. І воно є. Коли ми бачимо вісім тисяч людей, які заповнюють площу Ринок під час гала-концерту Клезфесту, і вони усі прийшли слухати єврейську музику, причому не тільки   «гоп-ца-ца», а ще й серйозні, у тому числі ліричні речі, до сліз пробирає. 

– Хто придумав таку незвичну назву –  “Варнічкес” (назва єврейської страви, макаронні вироби із гречкою)?

– Мій чоловік. Крім страви, є популярна єврейська пісня з такою ж назвою. Вона розповідає про дівчину, яка шукає інґредієнти для приготування варнічкес, але головне —  не знає, де взяти чоловіка, для якого треба її приготувати! Хоча ми не співаємо цю пісню. Вважаю, що знамениті хіти,  як-от “Ідіше мама”, “Папіросн”, “Варнічкес”, треба робити якось по-особливому, по-своєму. Щоб це було подано смачно і красиво, а не перетворилося на попсу. Але ми ще дійдемо і до “Варнічкес”. У мене це все в голові “вариться”. 

– Ви об’їз-дили ледь не увесь світ із гастролями…

– Були двічі у Відні, Німеччині, у Польщі багато разів, у Лондоні, Петербурзі… Це були фестивалі різного формату. Ми вдячні  авторитетному музиканту з Відня Роману Грінбергу: він помітив нас на львівському Клезфесті, і нас почали всюди запрошувати. У Римі ми виходили на сцену театру “Арджентіно”. Це театр, де Россіні вперше показав «Севільського цирульника». І зазнав фіаско. Я тоді себе подумки заспокоювала: якщо «облажаємося», будемо як Россіні… Але нас дуже добре приймали, кричали «Слава Україні!». Ми усі на сцені стояли заплакані… І так само у Лондоні, Відні. 

– Крім співів, ще й граєте у театрі. Зокрема, зіграли головну роль в одній із останніх вистав відомого режисера Бориса Озерова…

– Вдячна за цей надзвичайний досвід роботи зі світлої пам’яті Борисом Георгійовичем. Перед початком цієї роботи з нього взяли обіцянку не вживати ненормативної лексики під час репетицій (сміється. – Авт.). Він її дотримувався. Щаслива була виходити на сцену у виставах режисерів нашого театру “Дебют” Адель Діанової, В’ячеслава Ольховського. На жаль, В’ячеслав молодим пішов із життя… Ми усі досі шоковані. Кажуть, незамінних немає, але це бздури. Він був незамінний. Стільки зробив для розвитку єврейської культури у Львові. У нього я переграла масу головних ролей. Дуже цінною для мене є вистава, створена на основі реальної історії львівської дівчинки Яніни, яка вижила у львівському гетто. Коли Яніні було вже за 80, вона зважилася приїхати з Америки у Львів, дивилася нашу виставу, де я грала її роль. 

– Ви релігійна людина?

– Я – світська людина. Як сказав мені викладач Єрусалимського університету Ханан Борген: «Краще бути хорошою гойкою, ніж поганою юдейкою».  Зі мною в Америці вчилася дівчина Сара, яка в дитинстві почула музику Шостаковича і настільки перейнялася, що через цю музику прийшла до єврейської культури, а потім пішла в релігію. Зараз вона приймає гіюр (навернення неєврея в юдаїзм). Надзвичайно складна процедура – треба проходити рабинську перевірку, блискуче знати  історію і традиції, мову, і головне – довести, що це справді твоя віра. 

Тому наразі я вирішила, що краще  бути хорошою гойкою (сміється. – Авт.). Свій маленький вклад у те, щоб єврейська музика не забувалася, я роблю.

Фото з архіву співачки.