«Ворогам свинець – героям сало»
Це історія одного з оборонців «Зеніту» − позиції, захисники якої стояли обличчям до обличчя з Донецьким летовищем
Статний чоловік з уважними, злегка примруженими карими очима, офіцер оперативного відділу Повітряного командування «Захід» майор Костянтин Пашинін − один з добровольців шостої ротації Зведеного загону Повітряних сил улітку 2015 року.
Народився офіцер у сім’ї військового та лікаря у славетному місті Запоріжжя – колисці козацької історії. Його дитячі та юнацькі роки минули у Світловодську Кіровоградської області, де в зенітній ракетній частині служив батько хлопця. Наслідуючи батька, Костянтин теж вирішує присвятити своє життя службі в протиповітряній обороні. Пашиніни – це не тільки військові син і батько, це династія: обидва діди були в офіцерських погонах, обидва пройшли вогонь Другої світової. Молодший брат Анатолій Пашинін − актор, хоч і не пішов за батьком і братом, але має дуже активну громадську позицію. Він забороняє себе називати «російським актором», оскільки одним з перших серед відомих особистостей приїхав на майдан Незалежності, тільки-но в Україні почалася Революція гідності, і бачив народження вільних людей. Він і тепер намагається підтримувати дух героїв, які зі зброєю в руках на Сході захищають нашу землю і всіх нас.
Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»
Двадцять п’ять років Костянтин присвятив військовій службі, всі ці роки він ні на хвилину не пожалів, що одягнув однострій. І коли настав час, не вагаючись написав рапорт, щоб потрапити на передову. Влітку 2015 року, коли шосту ротацію «Зеніту» відряджали в зону проведення антитерористичної операції, серед добровольців, які їхали від Повітряних сил на Схід, був і Костянтин. Його рідні дівчата: мама, дружина та дві донечки − про це навіть не знали. Не знали й пізніше, коли офіцер уже більше ніж місяць воював у Диких Качках. Серед посвячених у таємницю був тільки Анатолій, який підтримував брата.
Про перші дні ротації наш військовий говорить з усмішкою: «Нічого особливого немає, просто виконував бойові завдання, але найбільше запам’ятався перший обстріл. Коли їхали на війну, питали у побратимів, які вже тоді пройшли передову, як дізнатися, коли почнеться обстріл? Як летить 120-та міна? А як 80-та? Хлопці відмахувалися: «Вам усе стане ясно!». Перший обстріл тривав приблизно дванадцять годин. Офіцер разом зі своїми побратимами боронив позицію поблизу ДАПу, що залишилась від колишнього зенітного ракетного дивізіону «Буків»: зліва шахта Бутовка, праворуч − Опитне, Тоненьке. Тримали лінію оборони навпроти старого та нового терміналу: цементний завод, «Спартак», депо. Ось з такої позиції довелось Дубльору керувати взводом зенітників. Улюбленій зброї, що неодноразово наводила жах на сепарів, хлопці ім’я так і не придумали й називали просто «Наша ЗеУшечка».
Фото: прес-центр повітряного командування «Захід»
«Коли ми приїхали, від аеропорту вже живого місця не залишалося, розвалений був ущент. Бачили, як людей виганяли на відкриту місцевість збирати металобрухт. Думаю, що то були наші ж полонені або місцеві. Бо виходили ці нещасні на місцевість, яка зі всіх боків прострілювалася, з візочком для валіз, обідрані, по пояс оголені, й так працювали. Їх було добре видно у приціли, але ні в кого рука б не піднялася вистрелити», − з болем згадує Костянтин.
Серед яскравих спогадів офіцера − епізод з танком, що підбили зенітівці. Бойовий побратим Куш ще тоді першим же своїм пострілом з «Фагота» відразу зніс танкову башту. Як самі хлопці жартують: «Коли танк зупинився, то вже був атракціон «Хто ще не стріляв по танку?!». Старший офіцер тішиться сміливістю молодшого побратима: «Постійно перебував на передовій. Ні хвильки спокою. Усе рвався у бій».
Волонтери дуже допомагали воїнам не відчувати себе забутими, привозили домашні продукти, особливо хлопцям смакувало сало. «Із запорізького кафе «Укроп» привозили сало − справжнє українське, навіть з патріотичною наклейкою «Ворогам свинець – героям сало». Усім волонтерам, людям, усьому народові, хто не пожалів часу, уваги, грошей – від нас низький уклін. Знаєте, дуже приємні спогади, коли колона заходила в зону АТО та виходила звідти, люди зустрічали, махали прапорами, руками, вітали нас, тоді щемило серце від емоцій. Окремо подякувати хотілося б волонтерам з Дніпропетровська, Запоріжжя, Львова, Києва, Вінниці… Ні, не вийде окремо − всій Україні величезна подяка», − від себе та побратимів висловлює вдячність Костянтин.
«Ми, військові, на передовій виконували свій обов’язок, а ось звичайні люди, які не уявляють свого життя без допомоги і не тільки військовим, – вони дійсно Герої з великої літери. Наприклад, мій брат Толік почав займатися волонтерством ще з часів Майдану та побував неодноразово в АТО ще до мене. Такі, як він, не відмовляються від жодної поїздки, в якій можуть хоча б якось підтримати бійців. Іноді, здавалося б, дрібниці: рукавиці, пиріжки, екіпіровка − але це те, що дає військовим розуміння: «Ми не самі тут стоїмо, з нами народ», − підсумовує офіцер.
Ірина Баранова, Олександра Качмар, прес-центр повітряного командування «Захід»
Loading…
Статті пов’язані мітками
Loading…
