“Золоті яблука” Івони Лобан, або Як львів’янка разом з Пінзелем рятує храм у Годовиці
Довідково: Івона Лобан народилася у Львові, навчалася у школі №18 та коледжі імені Івана Труша. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю “Моделювання одягу”. Працює за фахом, створює модні колекції, веде “Арт-студію Івони Лобан” та займається проектом “Під Зорею Пінзеля” .
Пані Івоно, у Вас є власна арт-студія. Розкажіть, будь ласка, про основні напрямки її діяльності.
Арт-студія – це те, що пов’язане з мистецтвом, тобто це не обов’язково мода, а й виставки й концерти. Ми робили благодійний захід “Рапсодія Різдва”, подію “Танго для Весоловського”, “Зимова Резидеція”, “Арт-куб” та багато інших. Арт-студія існує з 2017 року та займається всім, де є любов до Львова, до України і там, де є мистецтво.
У вересні 2017 року Ви започаткували культурно-мистецький проект “Під Зорею Пінзеля”. Що це за проект і як виникла ідея створення?
Пінзеля для мене відкрив Борис Григорович Возницький, за це йому низький уклін і велика шана за все, що він зробив для України. Надихаюся я і через подорожі та книжки. Ще одна людина, яка мене надихнула – це моя улюблена письменниця Галина Вдовиченко, перша книжка якої – “Пів’яблука” – була присвячена Пінзелю і його невідомій роботі у вигляді яблука. Це яблуко також завжди присутнє на всіх моїх подіях. Я віддаю шану Галині Вдовиченко, бо вважаю, що її книга потребує екранізації та може бути “візитівкою” Львова, і на кожній події дарую глядачам золоті яблучка, які сама виготовляю. Кожна людина чекає в своєму житті на казку й вірить в дива. Вважаю, що до тих людей, хто не відкрив для себе Пінзеля через музику, мистецтво, моду або книжки, достукається казка у вигляді несподіваного подарунка. Відвідувачі завжди тішаться тим золотим яблучкам і вірять, що вони позитивно повпливають на їхню долю.
А виникла ідея створення проекту, коли я дивилася документальний фільм “Сходи Якова” про трьох однокласників-гімназистів, які зустрічаються після 70 років розлуки. Це – Блаженніший Любомир Гузар, син Романа Шухевича – Юрій та видатний медик Борис Білинський. Мене вразило, що вони пройшли Сибір, мали дуже тяжкі випробування у житті, але завжди з любов’ю говорили про Україну. У фільмі звучала фраза: “Я ніколи не питався, що Україна зробила для мене, а завжди питався, що я зробив для України”. І напевно та фраза закралася в мені в душу, я подумала: “А що власне я можу зробити такого для Львова”. і мені прийшла відповідь, що я дуже люблю Іоана Георгія Пінзеля, і маю широке коло своїх друзів, які не завжди є митцями, і на превеликий жаль, про нього не знають. Коли я думала, як можу зацікавити власне оточення цією постаттю, виникла ідея створити колекцію. Я взагалі люблю створювати колекції на честь скульпторів, бо перша моя колекція була створена за творчістю світового рівня скульптора – Олександра Архипенка. І вже маючи досвід, що сама колекція мало привертає увагу і потрібне шоу, вирішила запросити всіх друзів-митців, з якими я вчилася, щоби вони створили полотна на тему “Натхненні Пінзелем”.
Читайте також: СашкоБрама – про пішу експедицію, проект Orpheus UA і backstage незалежного театру
Тобто це уже був не просто показ колекції, а й виставка картин, де кожен може для себе знайти щось цікаве, адже там представлені роботи від “метрів” до молодих сучасників, які виставляються за кордоном. Ми проводимо ту виставку вже два роки, і дуже цікаво спостерігати за відвідувачами: молодь цікавить творчість сучасних митців, а старше покоління більше любить класику, і кожен на тій виставці знаходить того Пінзеля, якого він любить і розуміє по-своєму.
На фото: експозиція з Музею Пінзеля у Львові
Звичайно, жодна виставка чи показ моди не може бути без музики: з першої події у проекті брали участь Оксана Муха, багато виступала на показах у Києві Лєна Корнєєва, і гурт Rockoko, який їздив з нами на Схід. На нашому концерті в Сєвєродонецьку вони познайомилися з директором філармонії, і через місяць після цього змогли виступити там із симфонічним оркестром із Луганська. За півроку таких концертів було чотири, і вони проходять з повними аншлагами.
На фото: презентація проекту “Під Зорею Пінзеля” у Палаці Потоцьких
Цей проект має завдання – популяризувати ім’я Пінзеля для людей, які недотичні до мистецтва: юристів, бізнесменів, лікарів, дітей та молоді… Події завжди проходять із захватом, бо люди відкривають для себе щось нове. На схід України було дуже страшно їхати, бо це за 30 км від зони бойових дій, і мало хто хотів нашу команду підтримати… Але яке було моє подивування, коли без реклами був повен зал людей, які прийшли у вишиванках і плакали… Казали, що якби до 2014 року до них приїжджали українські проекти і не було такої глобальної русифікації, то і війни б не було. Вони дякували, що ми їм привезли “іншу” Україну, бо ми показали щось абсолютно нове: величезну виставку, колекцію одягу на манекенах, фільм, концерт, після якого ще кілька годин ніхто не розходився. Уся публіка з нами спілкувалася, при тому – українською мовою, і у наступному місті була така сама реакція.
Тобто люди на Сході хочуть йти на контакт, але у них просто немає можливості?
Після 2014 року вона вже з’явилася. Думаю, усе що креативне, нестандартне, виходить за рамки, і зроблене з любов’ю, завжди “достукується” до людей.
Де уже побував проект “Під Зорею Пінзеля”?
У Києві, Бучачі, Червонограді, у багатьох містах на сході України. Окрім мене, у проекті є співорганізатор з Тернополя, який випустив мистецький альбом про Пінзеля – це Тарас Демкура. Він зняв 6 років тому фільм, якраз коли скульптури Пінзеля возили до Лувру, і цей фільм ми також показуємо у рамках проекту. Його частина проекту також часто мандрує з ним по різних заходах.
На фото: конкурс льодових скульптур у Львові
Окрім цього, був конкурс льодових скульптур, конкурс новорічних іграшок, де ми виграли третє місце, у Палаці Потоцьких ялинка була прикрашена тими ангеликами. Цього року створили також зимовий промо-ролик для Львова. Восени 2017 року моя колекція барала участь в світовому конкурсі моди “Fashion Face” у Туреччині, де одна із вечірніх суконок виграла призове місце, а разом з показом демонстрували відеоролик про Годовицю, який представляв Україну.
У рамках проекту також відбувалися зйомки колекції Ваших суконь у храмі в Годовиці. Чому саме цей храм?
Ніхто спеціально про це не думав, мене туди просто щось “привело”. Коли я тільки прочитала ту книжку [“Пів’яблука” – ред.], я її порекомендувала своїм коліжанкам, з якими ми любимо подорожувати. Після цього ми вирішили поїхати по слідах Галини Вдовиченко, і нашою першою точкою виявилася Годовиця, тому що вона найближче до Львова, а це був лютий, коли закінчилися всі різдвяні свята. Там є такий хранитель храму пан Мирон, який нам відкрив костел, і ми були шоковані та розчулені, не могли повірити, що тим фрескам по 300 років… Той костел стоїть без даху, неподалік є озеро…і сніг. Це все було дуже гарно. Нас тоді попросили далеко не відходити, бо прийде вертеп. Ми здивувалися: “Який вертеп, у лютому?”, але вирішили почекати, бо з нами були діти. Приїхав дитячий вертеп, вбраний в розкішні костюми власне з Годовиці, це був останній вертеп в році. Вони десь виступали й вирішили показати нам цілу програму. Ми це сприйняли як подарунок, як добрий знак і були дуже щасливі.
