Андрій Кікоть: Найскладніше рішення юнацтва – повернення до Львова з Санкт-Петербурга

В той час, коли футболісти винниківського «Руху» після впевненої перемоги на виїзді над «Інгулецем-2» (3:1) готуються до домашнього матчу з «Арсеналом-Київщиною» (Біла Церква), продовжуємо Вас знайомити з гравцями нашої команди. Черговий гість клубної прес-служби – півзахисник Андрій Кікоть. У цьому сезоні Андрій Кікоть взяв участь у 14-ти матчах за «Рух», у яких забив один гол. Андрій охоче погодився на відверте інтерв’ю, у першій частині якого розповів про початки своєї футбольної кар’єри, переїзд у Росію, перші серйозні перемоги, серйозні юнацькі рішення і перші професійні клуби.

Андрію, зважаючи на те, що твій батько – відомий футбольний тренер, у тебе, мабуть, не було особливого вибору який вид спорту обрати у дитинстві.

Так. Шансів було мало (сміється). Виріс у футбольній сім’ї, батько був футболістом, згодом став тренером. З дитинства він мене брав на свої тренування. Відповідно любов до футболу у мене була з дитинства. Окрім того, футбол мені дуже подобався. На вулиці грав ганяв м’яча щодня, інші захоплення на той час складно було пошукати.

Чи пам’ятаєш батька-футболіста?

Ні. Тільки тренера. Професійну кар’єру батько завершив скоро, після чого грав уже не на професійному рівні. Хотів переглянути записи його матчів, однак їх знайти так і не вдалося. З тих часів знайти хоча б запис одного матчу дуже і дуже непросто.

Як розвивалася твоя кар’єра у дитячому футболі?

Невдач жодних не було. Спочатку тренував батько, згодом у секції «Карпат» Ігор Артимович. Через сімейні обставини довелося виїхати до Києва, а згодом – до Санкт-Петербурга. Справа в тому, що це були вимушені сімейні обставини, оскільки батьки розлучилися. В Санкт-Петербурзі був до десятого класу. До цього періоду жив у Києві. Там життя не склалося, тому переїхали в Росію.

Футбол, звісно, ти кинути не міг…

Так. У школі, де я вчився, був відбір до футбольних секцій. Спочатку запросили до школи «Зміна». Там тренувався, однак мені не сподобалося. Щоб потрапити на тренування, мені доводилося дві години їхати на метро. Це і було головною причиною чому змінив футбольну школу, її назва була «Московска застава».  Поталанило потрапити до списку гравців, яких запросили до школи «Зеніту». Ця команда якраз їхала на фінальну частину чемпіонату Росії. Нам вдалося виграти чемпіонат Росії серед шкільних команд. Це, мабуть, найяскравіший спогад з цього життя в Росії. Побувши ще рік у Росії, батько запропонував повернутися до Львова, потрібно було готуватися до вступу у вищий навчальний заклад.

Чи було для тебе шоком, коли ти взнав, що потрібно переїжджати з мамою в інше місто, в іншу країну?

Коли ти малий, ти цього не відчуваєш. Зараз б на це подивився по-іншому. Переїхали то переїхали, нічого особливого не було. Важко було в тому плані, що часто змінював школи, а потім звик. З мовою проблем не було. Переключився швидко, оскільки мама допомагала з репетиторами.

Чому не залишився в Санкт-Петербурзі?

Була пропозиція поступити в інститут фізкультури. Я вирішив по-іншому, захотів поїхати до батька до Львова.

Мама проти не була?

Не знаю. Рішення було за мною.

Так розумію, це одне з найскладніших рішень, яке тобі довелося прийняти в юнацькому віці.

Так. Якби в Росії не було, інколи відчував себе «чужим». Народився у Львові, завжди хотів повернутися сюди. Санкт-Петербург подобався, гарне місто. А ритм життя там відрізняється. Щоб дістатися до якогось конкретного місця, тобі потрібно багато часу проводити у метро. Це, звісно, непросто. Якщо відверто, то пропозиції залишитись у Росії були, але я їх не розглядав.

Як тебе сприймали в російській школі? Усі знали, що ти українець?

Тоді війни не було, усе було нормально. Сприймали добре, на це ніхто не звертав уваги. З навчанням проблем не було, вчився добре.

Як розвивалася кар’єра, коли повернувся до Львова?

Закінчив школу, поступив в комерційну академію, після чого потрапив в «Карпати-3». Добре себе зарекомендувавши в цій команді, через півроку перейшов в «Карпати-2». Пригадую разом з Віктором Полівановим, Миколою Грештою та Юрієм Паньківим добре зіграли з івано-франківським «Спартаком». Ця команда тоді була в лідерах. Після цього матчу нас перевели в другу команду.

Чому вирішив поступати саме в комерційну академію?

Хотілося б мати якесь майбутнє після футболу. Розумів, що кар’єра рано чи пізно завершиться, а тренером можу не стати.

Як складалася кар’єра в «Карпатах-2»?

Непогано. Втім, важко було конкурувати з іншими командами. У 2004 році «Карпати» вилетіли з вищої ліги. Часто ми тренувалися з першою командою. За основу «Карпат» зіграв шість матчів. Тоді з основи команди багато футболістів пішли, «Карпати» омолоджували склад. Так сталося, що повернувся знову в «Карпати-3», у другій лізі ми посіли третє місце. За цю команду грали брати Баранці.

Потім була оренда в буршинський «Енергетик».

Туди віддали мене, Юру Паньківа та Миколу Грешту, а братів Баранців та Ігоря Ількова віддали в івано-франківський «Спартак». Півроку в «Енергетику» був оренді, після чого повернувся в «Карпати» і забрав документи. Їздив в «Оболонь» на перегляд, де отримав травму. Повернувся до «Оболоні», де підписав контракт з цією командою на рік. З «Енергетика» уже отримав запрошення в «Нафтовик» з Охтирки. Окрім мене, туди з «Енергетика» запрошували Павла Худзіка, якого з нами, на жаль, уже немає.  Павло вибрав ФК «Львів», а я переїхав в Охтирку.

У «Нафтовику» на той час були дуже серйозні завдання – вихід до вищої ліги.

Ми це завдання виконали. Це був один з найкращих періодів у кар’єрі. На жаль, через рік у вищій лізі ми знову вилетіли у першу.

Чи пам’ятаєш свій дебют у Прем’єр-лізі?

Так, це був матч проти харківського «Металіста». Після перерви одразу вийшли на заміну. Пригадую, тоді «Металіст» при Маркевичу був сильною командою. Ми поступилися з рахунком 0:2. На початку ми мали дуже складний календар, здебільшого програвали. Команду після 5 туру очолив Валерій Городов. При ньому спочатку не грав за основу, лише за дублюючий склад команд. На зборах він мене поставив на позицію правого захисника та правого півзахисника, після чого я повернувся в основний склад першої команди. На жаль, втриматись у вищій лізі нам не вдалося, забракло одного очка.

Чому покинув «Нафтовик»?

В цій команді був три з половиною роки, хотілося уже додому. Був уже батьком, хотілося до сина, до дружини. Приїхав на оглядини в ФК «Львів», тренером команди був Олександр Рябоконь. Зіграв у двосторонньому матчі, після чого мені запропонували контракт з клубом. З ФК «Львів» успіхи були непоганими. Після першого кола ми були другими, мали усі можливості, щоб вийти у вищу лігу. На жаль, в президента почалися фінансові пробеми, почалися борги і команда розсипалася. Залишилася тоді одна молодь, яка і догравала чемпіонат.

P.S. Про період виступів в харківському «Геліосі», білоцерківському «Арсеналі», тернопільській «Ниві», винниківському «Русі», найсмішніший футбольний спогад, сім’ю, хобі та подорожі футболіста читайте у другій частині нашого інтерв’ю.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: