Даріуш Стола: “Музей – це інституція, що працює, а не будівля, що стоїть”

10–12 липня 2017 року в приміщенні Львівського історичного музею відбувся науково-практичний семінар «Ізраїльська музеологія та кращі практики презентації історії єврейського народу в музеях світу». Навчальну програму длякерівників та кураторів історичних та краєзнавчих музеїв України розробили Київський офіс Інституту Кеннана та Центр Леоніда Невзліна вивчення Євреїв при Єврейському університеті в Єрусалимі за фінансової підтримки благодійного фонду «НАДАВ» (Ізраїль).

Одним з лекторів бувДаріуш Стола – директор музею історії польських євреїв «ПОЛІН», історик, професор Інституту політичних досліджень Академії наук Республіки Польща. Автор десяти монографій та більше сотні статей щодо історії польсько-єврейських відносин, комуністичного режиму в Польщі та міжнародної міграції у двадцятому столітті. Член редакційної колегії кількох польських та міжнародних журналів. Нагороджений Лицарським хрестом Ордену Відродження Польщі  за внесок у дослідження польської історії. Наукові праці професора Столи одержали кілька нагород.

Пропонуємо читачам «Музейного простору» конспект лекції Даріуша Столи на тему:

Музей історії польських Євреїв “ПОЛІН”:від ідеї до міжнародного визнання

До Другої світової війни у Варшаві 30 відсотків населення були євреями. Євреї здобули право жити в межах міста лише в дев’ятнадцятому столітті. Але за щільністю синагог і кількістю єврейських пам’яток Варшава була найважливішим містом у Європі.

Саме з цієї причини під час Другої світової війни тут було створене найбільше єврейське гетто. За роки війни  у цьому гетто перебувало майже пів мільйона євреїв. Під час Другої світової війни 85 відсотків варшавських євреїв було знищено, а територія гетто майже на 100 відсотків була зруйнована.

До 1980 року тут не було нічого, тридцять років тривала відбудова і на цій території (гетто) ніхто не жив. Зміни почалися, коли мої колеги були запрошені до Вашингтону у 1993 році. Вони повернулися звідти з чітким розумінням: «Ми мусимо створити такий музей». За їхнім задумом, це не мав бути музей Голокосту, але нашою метою було створити музей історії польських євреїв. І потім двадцять років ми шукали гроші на реалізацію цієї ідеї.

І тепер, коли я вже маю можливість оцінити цей шлях з погляду перспективи, я розумію, що для нас було справді «даром Божим» те, скільки учасників долучилось до нашої ініціативи. Ми не хотіли відразу щось будувати, натомість використали час для пошуку коштів на проведення досліджень. За цей період ми змогли провести величезну кількість досліджень і дебатів, дослідити кожен аспект справді глибоко й аналітично, і сьогоднішня інституція увібрала у себе всі ці глибокі знання. Але після десяти років дискусій я сказав: «Якщо ми й далі будемо продовжувати ці дебати, це триватиме ще п’ятдесят років». Проте я був трохи песимістом, бо зазначені нижче інституції почали працювати над створенням музею.

Перша організація – Асоціація друзів Єврейського історичного інституту. Сам Інститут був заснований за часів Сталіна для демонстрації того, що дослідження єврейської теми триває. А вже після 1956 року була створена ця Асоціація, яка допомагала розвитку Інституту. Група істориків-ентузіастів, які у 1993 році повернулися після відкриття Музею Голокосту у Вашингтоні, відразу звернулася до цієї Асоціації з проханням допомогти у створенні музею. Разом з Асоціацією вони звернулися до мерії Варшави. Лех Качинський на той момент був мером Варшави і, як Ви знаєте, він розумів важливість питань історії (зокрема допоміг створити Музей Варшавського повстання). Переконати мера в необхідності створення такого музею було нескладно, проте була потрібна ще й підтримка національного уряду. Зі зверненням до Міністерства культури допоміг сам пан Качинський. І врешті-решт ці три організації створили нову юридичну структуру приватно-державного партнерства. Такі партнерства в Польщі створюються взагалі-то для розвитку інфраструктури: ремонту доріг і таке інше. А тут вперше завдяки порозумінню між державою, бізнесом і громадськими організаціями постав культурницький проект.

Те, що це була не суто державна ініціатива, зробило можливим фандрейзинг і забезпечило незалежність групи кураторів, які працювали над розробкою контенту музею. Це державно-приватне партнерство було створене у 2005 році. Саме в цей час вийшла книжка польського історика, що емігрував до Америки, Яна Томаша Гросса про погроми в селищі Єдвабне. І створення цього партнерства збіглося в часі зі жвавими історичними дискусіями щодо значення цієї книжки для розуміння польської історії.

Праця Гросса викликала масштабний резонанс у суспільстві і породила найбільші історичні дебати в історії Польщі. Досі жодна тема не була настільки чутливою для суспільства, навіть питання колабораціонізму не спричинили такого резонансу. При тому, що це була лише одна з 12 таких польських дискусій навколо єврейського питання.

Перша хвиля обговорень пройшла у 1987 році і була спричинена Перебудовою у Радянському Союзі, під час якої поляки змогли повернутися до цієї теми. Вже тоді, наприкінці вісімдесятих років, було зрозуміло, наскільки це емоційна тема і яке величезне морально-етичне значення вона має для більшості польської інтелігенції. До дев’яностих років ми вже мали сім хвиль публічних дебатів. Одна з таких, наприклад, точилася навколо монастиря поблизу Аушвіца і його ролі в період Голокосту.

Таким чином, той факт, що історики не полишали тему різних аспектів польсько-єврейських відносин, допоміг сформувати готовність польських політиків взятися за розв’язання цієї проблеми. Мотиви для створення такого великого музею у польського суспільства були різні: для когось це було питання виконання свого морально-етичного обов’язку; комусь було важливо в такий спосіб продемонструвати міжнародній спільноті, що Польща не є антисемітською країною; хтось хотів зберегти єврейську історію в Польщі. Попри те, що кожна з груп стейкхолдерів мала власні мотиви, все ж вони змогли працювати разом.

Співпраця велася на рівні Наглядової ради музею, тому що дебати були відкритими і дозволили сформувати власне бачення, яким має бути цей музей. Ці три партнери дуже розумно розподілили свої обов’язки: міністерство відповідало за фінансування будівлі, мерія дала землю, а Асоціація відповідала за зміст основної експозиції. Мудрість полягала у тому, що політики й урядовці не мали можливості впливати на зміст експозиції, не могли зателефонувати і сказати, як саме має бути презентований той чи інший момент історії. Звичайно, вони могли презентувати свою позицію, але всі зустрічі Наглядової ради фіксувалися, документувалися, і тому жодних «сірих» мотивів і домовленостей бути не могло.

Четвертим стейкхолдером, який з’явився пізніше, були приватні донори. Оскільки Асоціація – це неприбуткова, звичайна неурядова організація науковців, вона мала займатися фандрейзингом. Кошти ми шукали, перш за все, у США. Ця кампанія виявилася найуспішнішою у культурній сфері Польщі. Нам вдалося зібрати п’ятдесят мільйонів доларів, офіруваних переважно євреями США, з міста Сан-Франциско, здебільшого емігрантами з Польщі, які відчували зв’язок з Батьківщиною. Але найбільшу суму ми отримали від звичайного поляка, який не мав жодного відношення до єврейської історії – поляк пан Кульчик дав двадцять мільйонів злотих.

У жовтні 2014 року завдяки збору всіх цих коштів і нашій співпраці ми змогли відкрити музей. Відкриття відбулося на високому державному рівні, оскільки на ньому були присутні і Президент Польщі, і Президент Ізраїлю. Проте червону стрічку перерізали не президенти, а два польські євреї: Мар’ян Туск, котрий вижив у роки війни в Аушвіці, й учениця єврейської школи у Варшаві. Наша ідея полягала у тому, що політики – важливі, але не вони вирішують долю музею. Ми залучили багатьох політиків до створення музею, але вони ніколи не відігравали ключової ролі у розвитку цієї установи. Для нас це був виклик – зробити все, щоб політики і надалі продовжували підтримувати музей і давати гроші, але не дозволити їм впливати на зміст музейної експозиції. І в цьому ми були успішними!

Місце розташування та будівля музею також заслуговують на окрему розповідь. Розмістити музей ми вирішили на території колишнього єврейського гетто біля пам’ятника Героям гетто. Коли було оголошено конкурс на розробку архітектурного проекту, у ньому переміг невідомий архітектор з Фінляндії. Йому вдалося обійти відомих архітекторів, які вже працювали над подібними музейними проектами в світі. Журі віддали перевагу Райнеру Махламакі, бо він запропонував простішу будівлю. Це була проста зелена коробка, вона не «тяжіла» над пам’ятником. Філософія запропонованого Махламакі проекту демонструвала повагу до людей, які пройшли через це гетто; святість цього місця він не перекрив експресивними формами.

Головна ідея полягала у виразі «діамант у коробці»: головне, що всередині,  а не сама будівля-коробка. Наш діамант – це головна зала музею. Це дуже дивний органічний простір, і коли відвідувачі питають, що це означає, Махламакі відповідає: «Архітектура не має означати щось конкретне. Це абстрактне мистецтво. Якщо ви шукаєте сенсів в архітектурі, тут можете побачити, що це Червоне море, яке  розкривається перед Мойсеєм». В принципі інтерпретація у кожного своя. У мене своя інтерпретація – це гори Синаю, це цивілізація євреїв, яка прийшла звідти до Польщі.

Ключова цінність музею – не будівля, а експозиція! Основна експозиція займає площу в 4500 квадратних метрів на нульовому поверсі та на сім метрів углиб. Жодних перегородок – архітектор дав нам повну свободу використовувати весь наявний простір. І зараз експозиція виглядає як шлях-лабіринт, який ви маєте пройти: майже два кілометри на двох рівнях. Експозиція настільки велика, що при виході з неї ви відчуваєте втому. І це результат того, що у битві «куратори проти істориків», які хотіли продемонструвати якомога більше, перемогли останні.

Ось, наприклад, в галереї, яка демонструє епоху Середньовіччя, як і в кожній іншій галереї, є кілька ключових тем: відносини євреїв з монархією і верхівкою міст. Використано багато комп’ютерних і мультимедійних можливостей. Всього ми задіяли 250 комп’ютерів та мультимедійних екранів. Не дивлячись на те, що мультимедіа «старіють» найшвидше і за кілька років нам доведеться їх оновлювати, що дуже коштовно, вони виявилися дуже корисними з двох причин:

1)    у творців музею не було колекцій і артефактів – «музей ми вигадали». Процес придбання артефактів дуже складний, бо під час війни німці знищували не тільки євреїв, а й усі матеріальні свідчення їхньої цивілізації. А коли предмет відсутній, мультимедіа  можуть його замінити. Наприклад, вже втрачений для людства Статут ХІІІ століття доступний у музеї завдяки використанню фотографій;

2)    багато інформації у музеї не розмістиш навіть на величезних площах, проте її можна розмістити в комп’ютерах; не вся інформація має бути на стінах. Наприклад, у залі Середньовіччя дослідник самостійно може знайти всі середньовічні синагоги, їх колекція представлена аж на п’яти тисячах сторінок тексту.

Одна з найкрасивіших наших виставок – це реконструкція єврейської дерев’яної синагоги. У Польщі їх нараховувалось більше двохсот, але жодна не збереглася. Вони всі були знищені німцями. Проте збереглися документи групи митців 1930 року з детальними фото, замальовками та описами цих церков. Лише в двох випадках ми знали, яка кольорова гама використовувалась. Тому ми обрали для реконструкції дерев’яну синагогу містечка Гвіздець біля Коломиї, бо там збереглися кольорові малюнки цієї синагоги. Ми зробили не просто копію синагоги XVII століття, а виконали її тими інструментами й техніками, які були доступні у ХVII столітті – жодних електродрилів і  подібних сучасних знарядь.

А ще, Гвіздець – це ж Західна Україна, але у ХVII столітті вона була частиною Польщі, тому в цій залі нашого Музею ми розуміємо кордони єврейської історії у Польщі такими, якими вони були у Польщі того часу – половина польських євреїв була українськими євреями, а згодом вони стали російськими євреями. В залі, присвяченій періоду після поділів Польщі, ми включаємо в експозицію навіть ті міста, які відійшли до Німеччини.

Зараз ми поговоримо про міжвоєнний період. Ця галерея представлена маленькою вуличкою Варшави. Тут ми використовуємо проекції малюнків, вони не намальовані на стіні і ми можемо їх змінювати. Коли Ви проходите цю вулицю, повертаєтесь у закуток, починається новий період – період війни.

Взагалі у своїх експозиціях ми намагалися розв’язати нашу внутрішню дилему – щоб відвідувачі на хвилину забули про Голокост, бо неможливо зрозуміти історію польських євреїв, постійно пам’ятаючи про те, що їхні нащадки за три століття будуть знищені під час Голокосту. Це був освітній виклик для нашого музею, оскільки багато людей не знають єврейської історії. Перше, про що вони думають, коли чують про неї, –  це Голокост. Ми хотіли відійти від цього, щоб відвідувач зміг оцінити весь поступ єврейської історії, який є набагато більшим ніж тема Голокосту.

В залі Голокосту ми розповідаємо про політику німців щодо євреїв. Там представлений список гетто, побудованих в Польщі в роки війни. Багато відвідувачів зізнається, що не знали, що у їхніх містечках і містах колись були створені єврейські гетто. Ця історія була стерта з пам’яті.

Галерея періоду комунізму також важлива, бо багато людей вірять, що історія польсько-єврейських відносин закінчилася із завершенням Другої світової війни. А ми показуємо, що це неправда, бо ті десять відсотків євреїв, що пережили війну – це 250 тисяч людей, які продовжували свою історію. Ключова риса цієї повоєнної історії – це еміграція, тому що виїхати з Польщі було легше, ніж з СРСР. І практично всі вони й виїхали. До кінця вісімдесятих залишалось лише кілька тисяч євреїв. Але з 1989 року спостерігалось відродження єврейської громади у Польщі: поступово 10–20 тисяч осіб повернулось. Це активна громада, що веде жваве громадське, культурне і суспільне життя.

Тому в останній нашій експозиції ми показуємо фотографії лідерів єврейської громади, що залишилася. Це важливо, бо ця зала показує, що історія не закінчилася, вона продовжується. Ця експозиція ніколи не закінчиться, тому що за десять років ми маємо додати нових людей, нові аспекти життя громади. Фактично, це виставка без кінця, вона завжди буде розвиватися.

Відкриття музею отримало величезний міжнародний резонанс. Про нього писали ЗМІ Польщі (всі газети), Ізраїлю, США, Західної Європи. Це було те, чого самі ініціатори створення музею навіть не очікували. Ми навіть не думали, що ця подія приверне таку увагу. Наслідком цієї уваги медіа став потік відвідувачів: з дати відкриття головної експозиції, за 2 роки і 8 місяців, ми мали 880 тисяч відвідувачів, а з моменту відкриття приміщення у 2013 році  – 2 мільйони відвідувачів.

Таким чином, люди приходять не тільки щоб побачити основну експозицію. Був період між відкриттям приміщення і відкриттям основної експозиції, коли просто подивитися на приміщення прийшло 450 тисяч людей. Але вони прийшли не через красу архітектури, а тому що ми мали велику освітню програму. Ще в процесі  зведення будівлі ми розмістили намет, в якому проходили публічні дискусії, лекції, роздавалися матеріали про наш майбутній заклад.

Зазвичай як буває? Спочатку створюється колекція, потім інтерпретація колекції і створення на її основі експозиції, а згодом вже навколо цієї експозиції  будується освітня програма. А в нас все було навпаки – ми спочатку створили культурно-освітню програму без будь-якої колекції. Потім ми зробили виставку з дуже маленькою колекцією. І тільки зараз завершуємо створення великої колекції. Тобто для нас культурно-освітня робота має таке ж значення, як і створення самої колекції.

Особливо наша робота важлива для освіти: у нас є величезні можливості співпрацювати з середніми школами. Вже 100 тисяч учнів відвідали уроки на базі музею.

За 2 роки і 8 місяців ми презентували 8 тимчасових виставок, кожна з яких мала різний резонанс – від кількох тисяч до 25 тисяч відвідувачів. Ми провели 125 лекцій, 46 публічних дебатів, 70 концертів, 106 презентацій фільмів, 67 конкурсів… Всі ці цифри свідчать про те, що наш музей – це інституція, що працює, а не будівля, що стоїть.

Ми також ініціюємо великі кампанії поза стінами музею. Наприклад, для відзначення дати повстання у Варшавському гетто в квітні ми просимо, щоб наші волонтери роздавали маленькі паперові жовті квіточки, які розкриваються і стають «зірками Давида», як ті нашивки, що мали носити євреї під час окупації. 100 тисяч таких зірочок-квіточок було роздано нашими волонтерами (1000 осіб) поза музеєм 19 квітня. З такими зірочками у цей день ходили польські діячі: від акторів до політиків.

Також ми маємо інший цікавий проект поза основною експозицією – «Музей на колесах». Ми відвідали 74 міста, де мали 100 тисяч відвідувачів. Цей проект проходив тільки у маленьких містах і містечках, де до війни нараховувалось від 30 до 60 відсотків єврейського населення, а на сьогодні там жодного єврея не залишилось. Для таких містечок, де відсутні власні постійні музеї, приїзд нашого «Музею на колесах» стає найбільшою культурною подією року.

Проект викликав великий резонанс. Деякі містечка самі закликають приїхати виставку до себе. Тому ми навіть оголошуємо конкурс на право міста прийняти нашу виставку. Популярність була спричинена тим, що наші  історики готували окрему експозицію єврейської історії для кожного міста і містечка, а не загальну експозицію єврейської історії. Використовується мультимедіа з таблицями і схемами про те, як виглядало місто з ключовими точками єврейської громади: де була синагога, де жив рабин, де було єврейське кладовище. Ми повертаємо їм історію й унаочнюємо її. І в населення виникає навіть гордість за причетність їхнього міста до глобального єврейського руху. І ніколи ми не наражалися на негатив. Проте, звичайно, так буває не з усіма містами. Деякі нас не запрошують, і не хочуть нічого знати про свою єврейську історію. Але там, де ми були, завжди чуємо позитивні відгуки – майже 2000 згадок у паперових місцевих медіа.

Ми є також і в електронних ЗМІ. За минулий рік наш сайт відвідало майже три мільйони осіб. Наш найбільший веб-сайт перетворився на Інтернет-енциклопедію польських євреїв. Ми маємо сильний англомовний сайт і, зрозуміло, що його відвідують люди з усього світу.

Музей має нагороди: минулого року він здобув перемогу у конкурсі «Найкращий музей Європи», а два місяці потому – другу найважливішу європейську музейну премію. Цього року ми взяли премію від федерації асоціацій Europa Nostra. Це збільшило кількість наших відвідувачів та нашу присутність у медіа.

За останній рік кількість наших відвідувачів збільшилась ще на 10 відсотків. І я сподіваюсь, що ця історія успіху, яку я вам щойно продемонстрував, продовжуватиметься і далі.

Питання – відповіді

Питання: «Як використовуються аудіозасоби у вашому музеї?»

Відповідь:

У нас є аудіогіди  десятьма мовами. Наш музей єдиний у світі, де є аудіогіди на їдиш, що для нас має символічне значення. Аудіогіди ефективно допомагають провести відвідувачів через усю експозицію, бо вона дуже велика і зазвичай відвідувачам не вистачає часу або сил. І коли вони їх використовують, вони менше губляться у часі і просторі. Для нас використання аудіогідів є ефективним ще й з економічної точки зору, бо ми платимо лише 10 злотих за оренду обладнання і ще 7 злотих заробляємо, якщо хтось використовує аудіогід. Таким чином мотивуємо відвідувачів дійти до кінця експозиції.

Питання: «Як би Ви оцінили результати роботи Вашого Музею за десятибальною шкалою? Поділіться рецептом, як правильно сказати політикам, що ми хочемо від них лише грошей, а не втручання у контент? Хто працював над експозицією, це були лише члени Асоціації, чи ще й зовнішні куратори?»

Відповідь:

Почну з відповіді на останнє питання. Були найняті історики. Для кожного історичного періоду було створено окрему групу істориків, яка розробляла концепцію для кожної зали. Над створенням окремих експозицій працювало 60 істориків з усього світу. А потім ці наративи були трансформовані в загальний план, в загальну гранд-концепцію.

Ми, як історики, звикли думати категоріями лінійного розвитку: почалося так, потім відбулося те, а закінчилось тим. Але в нашому випадку у загальному дизайні експозиції відійти від цієї лінійності нам допомогла британська компанія «Event Communications». Вони є бездоганними у візуалізації наративу! Навіть найкращий історик не має цієї навички переведення тексту у візуальні речі. Історики й куратори розробляли план для кожної зали, а британська компанія розробляла дизайн. І в кінці вже польська компанія, бо «Event Communications» була занадто дорогою для нас, виготовила всі ці макети й інші засоби, які ми розмістили у залах. В цьому процесі ми призначили одного куратора, який відповідав за моніторинг і контроль створення всієї виставки. Це була дослідниця Барбара Кіршенблатт, яка виросла і здобула освіту та досвід у Канаді, але задля роботи у нашому Музеї навіть отримала польське громадянство і тепер живе у Варшаві. Робота з нею – це один з тих щасливих моментів, які сталися під час створення музею. Бо ми мали сильного міжнародного експерта з великим музейним досвідом.

Питання щодо політиків… Музей був підтриманий чотирма президентами Польщі, які належали до різних політичних партій. Попри всі політичні конфлікти, польські політики погодились у необхідності створення цього музею. При цьому у нас простежувалось певне змагання між політиками і приватними донорами: спочатку фінансами допомагали американські заможні євреї, потім Асоціація зверталась до наших політиків, присоромлюючи їх (що вже американці дали кошти, а вони – ні), і цей процес продовжувався – «негласна конкуренція».

Щоб політики не втручалися, процес функціонування музею має бути формалізованим. Має бути прописана угода про те, хто за що відповідає! Має бути формалізований і процес розв’язання конфліктів. Тобто в цій угоді Ви прописуєте, як вирішувати конфлікт при його виникненні. У нас це була прерогатива Музейної Ради, де були представники і міста, і міністерства, й Асоціації. Також від кожної з цих трьох груп був представлений історик, який входив до складу Ради. До Ради також входили донори, котрі дали більше одного мільйона злотих. Таким чином, кожна група мала своє уявлення про те, як мало відбуватися створення музею, але всі розуміли, що їм не обійтися один без одного: історики не змогли б обійтися без політиків через кошти; політики – без істориків, бо ніхто б їм не повірив; приватні донори були важливим балансом у відтисканні політиків від впливу на контент, хоча вони і самі могли інколи тиснути. Така широка репрезентація груп інтересів допомагає знаходити «золоту середину»!

У відповіді на питання щодо оцінки музею я розкажу про те, що треба покращувати. Мультимедіа виявились не настільки привабливими, як ми думали. Зараз збираємо більше артефактів, бо реальні предмети викликають емоційну реакцію. Ми також зрозуміли, що місця для відпочинку важливі, бо історики ніколи не зрозуміють важливості розв’язання проблеми музейної втоми. Тому ми хочемо перемістити кафе – розумно його розташувати в середині експозиції. Ну і потрібно виправляти історичні помилки, яких ми припустилися. Це були не викривлення історії, а просто незначні похибки. Це трапляється з кожним, хто створює таку велику експозицію.

Фото 1 – зі сторінки.