“Розмова з минулим”: Роман Журавський

logo
34981_rozmova_z_minulim_roman_zhuravskij.jpeg


Гостей дому Журавських, що знаходиться у передмісті Львова, зустрічає грізна німецька вівчарка на ім’я Макс. «Зачекай, зараз внучка собаку до її хати зажене», – зустрічає порадою чемпіон СРСР 1971-го. Першим ділом розповідає про Макса. Виявляється, вік у пса солідний – ось уже десять років виповнилося. Далі Роман Петрович показує господарку. Особлива гордість – низькорослі яблуні, що нагадують їжаків – плодів на дереві більше, ніж листя. 

Уславлений у минулому захисник, як і його домашній улюбленець Макс, має поважний вік. У третій день літа відсвяткував 68-й день народження. На здоров’я Журавський не скаржиться. Жартівливо розповідає про боязнь стоматологів. «У мене два сусіда стоматологи. Кажуть: «Ромку, приходь, все зробимо». А я – ні ногою», – сміється Роман Петрович. Нарікає господар також на поясницю. Вчора занадто активно косив газон. Ще одна біда для дідуся – пам’ять. Зізнається, що деталі минулого потрохи стираються. Однак це не заважає нам на три години повернутися у його молодість. У ті часи, коли Львів здригався від неповторного дербі СКА і «Карпат», Євген Рудаков робив кілька затяжок у перерві чергового матчу «Динамо», Анатолій Шепель крав дівчину з чужого весілля, Віталій Старухін забивав «коронні» головою, а Віктор Жилін тримав на рівні футбол у Житомирі. 

«МАРАКАНА», МОТОРОЛЕР ВАРАКСІНА, ГОСПОДАР БАСАЛИК

– Мені зараз 68, але почуваюся добре. Хоча кар’єра футболіста залишила свій вплив на здоров’ї. І все ж головною проблемою для мене залишаються зуби. Востаннє у стоматолога був ще замолоду. Пригадую, як перед грою у Кишиневі страшно розболівся зуб. Настільки сильно, що спати не міг. Більше не мав терпіння і звернувся до спеціаліста. Вирвав він мені зуба і я ще й цілу гру спокійно відбігав. 

– Тепер у вас дуже багато часу для того, щоб згадувати минуле і не поспішаючи поратися по господарці. Як зараз виглядає ваш розпорядок дня?– Останнім часом за селом сумую. Хоч народився у Львові, але півдитинства провів у селі. Моя мама була родом з Перемишлянського району. Є там таке село Осталовичі. Нас в сім’ї було п’ятеро дітей. Спробуй прогодуй! Розбудять рано, дадуть паляницю – ось і весь сніданок. Я заскочу на п’єц, заховаю за пазуху паляницю і біжу в кукурудзу пасти корову.

– Футбол розпочинали грати ще в селі?– Я туди приїжджав вже у ролі великого майстра (посміхається). Починав я на вулиці Івана Федорова у Львові. Був у нас свій майданчик. Нині і сліду від нього нема. Нібито розкопки мали там проводити, чи хотіли забудувати… У нас там вся вулиця грала. По сусідству Едик Козинкевич жив, ми з ним у восьмій школі навчалися. У нас там був ще один стадіон. Ми його «Мараканою» звали (сміється)Щоб зайняти місце, треба було зранку вставати. 

– Район був футбольним…– Так, всі футбол любили. Але значна частина хлопців закінчила у тюрмах, хтось спився, чимало вже на тамтому світі. У мене була охорона! Три старших брати. Яке там куриво чи спиртне? Побачили цигарку – відразу в чоло отримував. Але як вони мене оберігали. «На тобі рубль і гуляй», – казали. Найбільший мій злочин дитинства – обкрадені садки з Едиком Козинкевичем. На ту справу ми були мастаки!

– Крім вулиці, свою футбольну майстерність ще де шліфували?– У ДЮСШ львівського «Динамо». Але надовго там не затримався. Так хотів грати, що обманув тренера – сказав, що 1946-го року народження, а я на два роки молодший. Ще я навчався у СДЮШОР-4 у Святослава Канича, легендарного дитячого тренера, що виховав Басалика, Козинкевича і мене. Був з нами ще талановитий хлопчина Володя Пітьолок. Але в армії чи то під танк, чи під машину потрапив і з футболом закінчив. Крім Канича, я ще у Володимира Вараксіна займався.

– Вам пощастило з тренерами…– Вараксін був чудовим наставником… Заради мене приїжджав з Варшавської на взуттєву фабрику, куди я влаштувався на роботу. Разом на тренування їздили на моторолері. Все це робив заради мене.

– Після певного періоду у дублюючому складі за основну команду львівського СКА ви дебютуєте у 20-річному віці. На той час в колективі було багато «дядьків» – Карімов, Валіонта, Малямін, Данильчук…– Футболістів серйозних було справді багато. Я був корінним львів’янином, тому проблем не мав. Приїжджі були, але основу складали місцеві хлопці. Традиційно було представлене Закарпаття – ВільоТеллінгер, Арпад Шандор, ТомашПфайфер. За СКА завжди виступали якісні футболісти – Володимир Капличний, Володимир Дударенко, Тарас Шулятицький…

– З так званих легіонерів виділявся ЛеонардасЖукаускас, який по два сезони відіграв і за СКА, і за «Карпати»…– Прикро, але його зламали в Африці – наступили на ахіл і розірвали його. Як відомо, це сухожилля має властивість втікати вверх по нозі. У Жукаускаса сталося щось схоже. 

– Що він в Африці робив?– СКА їздили у якесь турне. Я ще молодим був – не потрапив у список. Французи, здається, Жукаускаса травмували. Відзначався він тим, що забити міг чим завгодно – коліном, вибачте, дупою…

– Хто був найсильнішим гравцем СКА ваших часів?– Коли я був молодим, то найбільше виділявся Капля – Володимир Капличний. Подобалася мені гра Володі Дударенка. Обидва грали за московський ЦСКА. Капличний ставав віце-чемпіоном Європи, бронзовим призером Олімпіади. Відзначив би Олександра Філяєва. Пригадую, як були дітьми, то дуже тішилися, коли бачили першого капітана «Карпат» на площі Ринок. Для нас то була подія. 

– Кажуть, що Басалик був дуже сильним футболістом…– Так, це правда. Юру я зустрів за тиждень до смерті. Якби ж я знав… Випадково перестрілися у гастрономі. Вирішили згадати минуле під чарку «Старого Таллінна». Потім мені сказали, що в кабінеті за робочим столом помер. На календарі був 1982-й. 

– Іван Герег запевняв, що Юрій Михайлович був чи не найбільш авторитетним гравцем у «Карпатах»…– Басалик фактично був третім тренером. Господар, авторитет і постать. В 60-их за київське «Динамо» і московський ЦСКА виступав. У «Карпатах» також помітний слід залишив.ЖОРСТКИЙ ЖИЛІН, ДИРЕКТОР, ГУБАНІЙ

– Дербі «Карпат» і СКА у Львові вважалися особливим явищем? – Матчі завжди були принциповими і цікавими. Місто від цього лише вигравало. Зі мною свого часу сталася своєрідна історія. «Карпати» якраз Кубок СРСР виграли, у Львові ажіотаж. Вирішили з партнерами по СКА пообідати біля Галицького ринку в центрі міста. На вулиці якісь марші футбольні,колони вболівальників у кольорах «Карпат». А я ж то за СКА граю! Якось пройти треба, щоб ніхто не впізнав. Прикинулися з хлопцями «валянками» і якось таки зайшли у кафе (сміється).

– Чому ви залишили СКА?– Йожеф Беца прийняв команду, ми поїхали на збори в Севастополь, де тренер сказав, що мене відраховано. Добре, що протягом певного періоду часу вдавалося підтримувати форму у ЛВВПУ. Пограв трохи за Політучилище і мене запросив у Житомир Віктор Степанович Жилін. Я ще мав рік в армії відслужити. На календарі був 1968-й рік. Пощастило, що у ЛВВПУ заступником начальника працював полковник Костянтин Непийвода, який командою займався і розумівся у футболі. Я тоді ж і одружився. Словом, насичений період видався для мене. 

– Кажуть, що Жилін був надзвичайно порядною людиною і серйозним фахівцем…– Віктор Степанович приїхав до мене на Левандівку, до Львова. У мене були інші варіанти, але Жилін організував чудові умови – щомісяця мені зарплату давали. Жилін випередив всіх, організував квартиру у Житомирі. Я ж тільки одружився, моя Люба вагітна, тому передусім про житлові умови думали. Платили солідні гроші – 600 рублів. Ставлення Житомира підкупляло. 

– Екс-гравець «Карпат» і «Динамо» Іван Паламар розповідав, що Жилін відкрив футболу не одного гравця. Підтверджував ці слова і Василь Новохацький, що працював під керівництвом Віктора Степановича. Що ви пригадуєте про справжню ікону житомирського футболу?– Методи у нього були цікаві. В перерві міг так накричати, що гравці не знали, куди втікати. Мені неодноразово діставалося від нього. Потім спокійно підходив і казав: «Романе, ну як же так…» Команду тримав у жорсткому кулаку.

– За «Автомобіліст» ви відіграли весь сезон і опинилися в київському «Динамо»…– Олег Базилевич сформував тоді збірну УРСР, де награвали футболістів для «Динамо». Фактично це відбувалася обкатка гравців для киян на найближчу перспективу. Їздили у Запоріжжя, Херсон, де грали з місцевими командами. Так сталося, що з цієї збірної в «Динамо» потрапив лише я. ТолікаШепеля взяв «Чорноморець», Леоніда Ключика запросили в «Шахтар». Але я в Києві мав мало шансів за спиною в такого монстра, як Директор. Знаєш, хто такий «Директор»?

– Вадим Соснихін.– Так, цього гравця з’їсти було неможливо. 

– У склад було пробитися важко?– Перед стартом дебютного сезону проводили збори в Угорщині. Зіграли ряд «товарняків» – з «МТК», «Дьошдьором», «Спартакусом». Я з’являвся у старті, виходив на заміну… Навіть мадяри відзначали мою гру. Мої партнери-закарпатці розповідали про це, казали, що місцеві журналісти хвалять. Як наслідок, у перших двох турах чемпіонату СРСР в Баку і Єревані я виходив на заміну. Сан СаничСевідов не хотів руйнувати те, що є, тому довіряв Соснихіну. 

– У стартовий склад ви потрапляли лише завдяки травмам Вадима Олександровича…– Я рідко виходив, що там вигадувати. Соснихін знав, що він – номер один. Ставився до мене непогано, але один епізод був не дуже хороший… Ми тренувалися у залі і він спіймав мене за шию. Жартував так… Бачу, що вирватися не можу, навколо тренери стоять. Я не витримав і зі всієї сили штовхнув його. Після того поводився обережніше. Якщо Решко був дубуватим в плані техніки, то Вадим був технарем. Він, до речі, нападником починав, як і я, і Ростик Поточняк. 

– Повернемося до «Динамо» згодом, а зараз ще трохи про Житомир. Разом з вами за «Автомобіліст» грав цікавий нападник Еміль Губаній. У Житомирі і Запоріжжі забивав стабільно, а потім навіть у «Шахтар» перейшов…– Мені здається, що він не знайшов своєї команди. В Донецьку не склалося, до того ж проблеми зі спиною мав. Талант непересічний, футболіст чудовий. На вигляд тендітний, але з хорошим здоров’ям – не пив, не палив. Якщо ми бігли крос п’ять кілометрів, то Еміль пробігав швидше за всіх, а потім стояв на фініші і чекав на нас. Крім цього, мав шалене відчуття голу. 

– Окрім вас з «Автомобіліста» на підвищення пішов Анатолій Шепель. Спочатку у «Чорноморець», потім – у «Динамо».– Толік – людина не від цього світу. Математик! Закінчив школу із золотою медаллю. А який футболіст класний! Скільки він мені синяків набив! «У відборі попрацюй», – завжди казав. Забивний, швидкий, дуже важко його стримати було. Бився головою, ліктями…

– Зараз уникає спілкування з журналістами.– Він у нас в Житомирі вчудив – зник кудись. Виявляться, поїхав на весілля, щоправда, не своє. Дівчина його заміж виходила за якогось мужика. Так він її вкрав і переховувався у когось з одноклубників на квартирі. У кого саме не знаю – донині ніхто не зізнається. Ще Толік любив у кіно ходити і полюбляв голосно сміятися. Мені здається, що футбол для нього не був улюбленою справою життя. Просто добре почував себе у колективі, полюбляв поговорити про життя, відчути таку атмосферу.КОЛОТОВ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, «НОВЕ МЕДВІДЬКОВЕ»

– Давайте пригадаємо той день, коли вас запрошують у «Динамо». Якою була ваша реакція?– Після одного з матчів за збірну Базилевича, про яку я розповідав, до мене підійшов сам Олег Петрович і Валерій Васильович Лобановський. Ми у Запоріжжі провели матч, після якого мені сказали: «Пиши заяву». Написав, повернувся у Житомир, але знав, що на мене у Києві чекають.

– Жилін поставився з розумінням?– Віктор Степанович сам у «Чорноморець» зібрався, а ще Губанія і Шепеля запрошував із собою. 

– Ви приїхали до Києва у статусі гравця другої ліги. Як почували себе в зірковому колективі?– З перших днів склалося враження, що був не у своїй тарілці. Не лише я. Стьопу Решка вже вдруге запрошували в «Динамо», він знав, як в колективі пристосуватися. Віктор Матвієнко також прийшов, трохи раніше Сергій Доценко прибув. Я приїхав до столиці на машині, замовленій «Динамо». Завезли в квартиру – меблі, вибирай все, що хочеш… Адміністратор Рафаїл Мойсейович Фельдштейн організовував всі умови. 

– Разом зі Стефаном Решком ви грали у центрі захисту, підміняючи Соснихіна. Які спогади про ваш дует?– Решко був сам собі на думці. У нього всі були конкурентами. У футбольному плані Стьопа був вівчаркою. Якщо нападник йшов у туалет, то Решко йшов за ним. 

– В одному з перших поєдинків ви стали учасником знакової події – у дебютному матчі за «Динамо» Віктор Колотов забив єдиний гол «Зорі», а наприкінці гри ви його замінили. – Яка то була людина! А який спортсмен… Бувало всі п’ють, а Вітя завжди просився: «Не хочу, не буду». Коли вже не допомагало, то брав хліб і майстерно спиртним його змочував, а виглядало так, ніби він чарку перехилив. Колотов до того ж не палив. Справжній професіонал. Яку швидкість мав, ривок… Скільки на тренуваннях здається, що м’яч контролюєш, а він бац! І забере. Так і голи забивав. На передній штанзі любив головою грати. 

– Кажуть, що взаємодія з воротарем для центрального захисника – надзвичайно важливий момент. Як було у вас?– Женька Рудаков – це люкс (показує великий палець, піднятий вверх). В перерві міг прийти і закурити. Тренери слова не могли сказати. Авторитет!

– Головним жартівником команди був Віталій Хмельницький?– Які були жарти? Краще не розповідати (сміється). Його весь Радянський Союз любив. Колись на Хрещатику поруч з рестораном «Москва» розмістили стенд із зображенням Віталіка. На фото усміхнений Хмель на голові стоїть. Як його по ногах били! Кривдників можна давно з поля вилучати було, а він молодець на ногах тримався. Хмеля любили всі. 

– Не гірше за Хмельницького жартував Федір Медвідь?– Які він вже горбушки ліпив! Запам’яталася мені одна його розмова по телефону в Конча-Заспі. Там були непристойні слова, але ми падали від сміху. Пригадую, як він забив гол за збірну СРСР і розповідав Андрієві Бібі: «Ти бачив, як я дав?» Разом з Хмельницьким і Рудаковим їздили до Федора додому у Нове Давидкове. По дорозі з Угорщини заскочили. Медвідь-старший, до речі, працював провідником у потязі. 

– Як вас приймали?– Батьки поставилися гостинно до нас, приїжджих. Жили вони просто, незважаючи на те, що син – чемпіон Радянського Союзу, гравець збірної. Ми, до речі, Нове Давидкове називали Медвідьковим. 

– Ще одна яскрава постать вашого «Динамо» – Анатолій Бишовець. Про нього що скажете?– Людина з таким авторитетом, що міг ногами двері відкривати у будь-якому кабінеті. До Володимира Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ, без проблем заходив. Бишовець знав собі ціну. Одного разу тренуємося на стадіоні, а на трибунах Биша сидить. Його оточили журналісти, інтерв’ю роздає. Один з перших в команді «Волгу» мав. Але на полі свою справу знав. 

– Без зіркової хвороби?– Насправді був простим. Але його так піднесли, що він мав тримати на рівні свій статус. Бишовець – це Бишовець! 

– Ви з кимось по-справжньому товаришували в команді?– З Толею Боговиком. Але він у Мінськ поїхав, а я в «Карпати». Ти Сергія Доценка пам’ятаєш?

– Так, чув про нього.– Грав зі мною в захисті. Коли всі у більярд грали, він мови іноземні вчив. Хотів дипломатом стати. 

– Не бачив себе у футболі?– Щось таке. Товаришів не мав, зі всіма на одному рівні. Коли всі збиралися відпочити, він завжди казав: «Додому час». 

– Яким був молодий Олег Блохін?– Молодь трималася окремо – Блохін, Зуєв, інші хлопці. Олег був лідером серед них. Людські якості? Я Америки не відкрию, тому краще промовчу. Скажу лише, що Сашко Прохоров, наш воротар, постійно його виховував. Футболіст – золотий, а людина яка – судити не берусь. 

ПЛАЧ ТБІЛІСІ, СЕКРЕТ СТАРУХІНА, ШАПКИ ДЛЯ «КАРПАТИ»

– Літописці відзначають нововведення тренера Олександра Севідова– персональну гру захисників. Ви фактично стали першою ластівкою такого експерименту. – Нам казали, що захисник повинен грати із суперником щільно. Лише Соснихін підчищав за партнерами і встигав грати персонально. До атаки міг підключитися. Матвієнко по флангу бігав і навіси виконував. Але в основному захисники про оборону думали. Негласні правила – відсотків 65 на захист, решта – на атаку. Як «Інтер» ЕленіоЕррери 60-их років. Попереду заб’ють, а нам, головне – не пропустити. 

– Чемпіонство 1971-го – головна подія вашого футбольного життя. Так сталося, що у «Динамо» конкурентів фактично не було, адже «Арарат» і тбіліське «Динамо» боротьби вам не нав’язали.– Це при тому, що в передостанньому турі ми віддали матч грузинам. Напередодні нашої гри сталася катастрофа – один з лідерів тбіліської команди Шота Яманідзе загинув у автокатастрофі. Ми приїхали у Тбілісі, а все місто плаче. На похоронах зібрали вантажну машину грошей. Шота був чемпіоном СРСР, місцевим улюбленцем. 

– Доводилося чути версію, нібито поєдинок тбілісцям здали ще й тому, що хотіли «Спартак» залишити поза п’єдесталом…– Я не знаю, може, щось таке і було. Могли зверху про щось домовлятися, не обов’язково всім про це знати. В останньому турі ми також навмисне програли.

– Ростовський СКА переміг новоспеченого чемпіона і врятувався від вильоту. У першу лігу відправилися «Шахтар» і «Пахтакор».– У тому матчі я на поле не виходив, але всім було відомо про те, що маємо програти. 

– Починався золотий сезон для вас у Баку, коли ви дебютували за «Динамо» у матчі з «Нефтчі». Що відчуває молодий гравець, який виходить на поле, а на трибунах 40 тисяч глядачів?– Бігаєш, як в тумані. Чесно, важко передати ті відчуття. Рухаєшся по полю, але не усвідомлюєш своїх дій. Начебто все правильно, але відчуття незвичні. 

– Той сезон був найбільш відвідуваним за останні 45 років. Середній показник – 60 тисяч глядачів. Вам взагалі пощастило стати учасником матчу з ЦСКА у Москві, коли на трибунах зібралося більше ста тисяч…– Передати ті відчуття важко. Можу сказати, що я мав велику честь виходити на поле у таких поєдинках. 

– Хто був найсильнішим гравцем вашого «Динамо»?– Відзначу Бишовця і Пузача. Останній вмів робити потрібний результат, забивати важливі голи. Непримітний, спокійний, але на полі виділявся. Трошкін добре свій фланг тримав. У нас потужна команда була без випадкових людей. 

– Вам довелося виступати в епоху видатних форвардів. Проти кого не любили грати?– Проти Віталіка Старухіна, який не був вищим за мене, але головою грав неперевершено. Про лідера «Шахтаря» сказано достатньо, але я поділюся власним спостереженням. Здається контролюєш ситуацію, тримаєш його, нависаєш над ним. Виконують подачу і Старухін як зірветься, скине собі вухом і все, вважай, що ти програв. Я розповідав про вміння Жукаускаса забивати з різних позицій – у Віталіка була така ж здатність забивати «гнилушки». Нинішні захисник не так обороняються, як ми у свій час. Тепер дуже щільно опікають, в буквальному значенні лягають на суперника. Хоча я також маю свій «грішок».

– Занадто грубо зіграли?– Зламав носа Михайлові Штулеру з київського СКА. Хоча він теж був незручним – весь час мене щипав. Я не стримався і ліктем засадив. 

– Для вас, корінного львів’янина, було почесно зіграти у рідному місті у складі «Динамо». Однак приїзд фаворита зі столиці в гості до новачка вищої ліги 1971-го закінчився ганьбою. «Карпати», що зіграли у еліті кілька матчів, перемогли з рахунком 3:1 і написали одну з найбільш славетних сторінок у власній історії. Говорив з багатьма учасниками того матчу, що представляли «Карпати». Ви, як динамівець, що розповісте?– Ходили чутки, що «Карпати» за нічию гроші пропонують. Наше керівництво закидало львів’ян шапками – мовляв, ми їх обіграємо без проблем. Господарям пощастило, що Толік Рибак на заміну вийшов і забив два голи. Я міг відзначитися, але Ростик Поточняк в останній момент з ноги зняв. У нас в команді болісно пережили ту поразку. Трагедії не робили – всі розуміли, що просто розслабилися. Але деякі гравці дозволили собі зайвого після матчу. 

– Для вас гра у Львові була особливою?– Звичайно, всі знали мене, свій хлопець. Коли перейшов з «Динамо» в «Карпати», то спочатку важко було. Люди навіть під будинком стояли. Всі хотіли поговорити, розпитували про Київ. Йшов у магазин – і там впізнавали. Я ж місцевий! «Ромку, давай вип’ємо», – казали. Щоправда, я такого намагався не допускати. 

– 1971-й рік запам’ятався не лише перемогами, а й трагедією. Ваш партнер Володимир Левченкопотрапив у аварію і закінчив з професійним футболом.– Севідов не довіряв Володі і у Москву на матч з місцевим «Динамо» не взяв. Левченко їхав на автомобілі Києвом і врізався в стовп. Здається, він зі своїм напарником по дублю Степаном Данилюком разом у машині був. Для всіх нас то було велике нещастя. Степан ногу зламав, але у футбол повернувся, а Володя зав’язав. 

БУБУКІН, ЛЮБОВ МІКЛЬОША, МАЛЕНЬКИЙ ЩЕРБИЦЬКИЙ

– Ви зберігаєте свою золоту медаль чемпіона?– Зізнаюся чесно – нема в мене більше її (зітхає). На Театральній заклав одному мужику. Потім повернути хотів, розшукував його. Нема… Казали, що в Ізраїль виїхав. 

– Чому ви пішли з «Динамо»?– Я дав «пєнку», тобто зробив помилку. Кінець сезону, приїхав на квартиру Сан СаничаСевідова навпроти цирку. Крім тренера, у кімнаті був ще начальник команди Віктор Терентьєв і Андрій Біба, який почав працювати у тренерському штабі Севідова. «Романе, навіщо тобі кудись з Києва їхати? Даємо тобі трьохкімнатну квартиру», – переконували мене. 

– Ви боялися конкуренції у «Динамо»?– Ми півтора години говорили, але кожен залишився при своєму. Я хотів у «Карпати», це моя рідна команда. Причин для переїзду вистачало. У Львові пропонували кілька трьохкімнатних квартир на вибір. Дружина ж у мене з Левандівки, додому хотіла. Я постійно у роз’їздах, їй самотньо, мала дитина на руках. Хіба це життя…

– Іван Герег казав, що ви по приїзду в «Карпати» ставали вдосвіта і бігали кроси – всі спали, а Журавський о п’ятій ранку круги намотує…– Повернувся з гулянки о 4:30 та й давай виганяти те все (сміється). Жартую, всяке було. 

– У зелено-білій футболці ви пограли не довго. Чому не провели навіть двох десятків поєдинків?– «Карпати» очолив Валентин Бубукін, начальником команди став Євген Пєстов. Відносини з ними у мене не склалися. Думаю, сталося все через одну комічну історію. Я завжди сидів у автобусі на гальорці – в районі заднього колеса. Трохи попереду розміщувавсяЛьова Броварський і компанія, словом, прихильні до тренера люди. Не хотів слухати ті їхні «Та ми на тренуваннях… Та ми такі молодці…» Бубукін, коли заходив останнім до автобуса, то розмашисто промовляв: «Поехали!» Одного разу я зайшов, а тренера не бачив. Вирішив затравити і на весь автобус гукнув, копіюючи Валентина Борисовича: «Он сказал: «Поехали!» Чорт забирай, не бачив його!

– Якою була реакція наставника?– Лице його змінилося. Раптово змінилося і ставлення. Більше за «Карпати» не грав. 

– Доводилося чути, що ви були улюбленцем легендарного начальника команди Карла Мікльоша. – Так, було таке. Він організував мені ще одну доплату. Мікльоша можна було до рани прикладати. Ставився до всіх добре. Це людина, як була хвора «Карпатами» і футболом. Допомагав у всіх життєвих ситуаціях не лише мені. 

– Разом з нападником Романом Хижаком ви грали і у СКА, і в «Карпатах». Кажуть, талант нереальний…– Дуже обдарований футболіст, вроджений для цієї гри. Ми колись тренувалися на гандбольному майданчику, що звався Палубою. Часто любив там прокидати мені між ніг. Я дуже нервувався через це.

– Анатолій Рибак розповідав, що особливо його боялися грузини.– Гравці тбіліського «Динамо» справді не любили грати проти Хижака. Особливо РевазДзодзуашвілі потерпав від Романа. Здається, Хижака тбіліські запрошували до себе в команду. Нестандартно грав наш нападник. Не пригадую, в якому матчі, але Грещак виконує простріл з флангу, воротар вилітає на перехоплення, Хижак готується замикати, але приймає на груди, голкіпер вже лежить і тільки тоді Роман закочує у порожні ворота. Майстер!

– Життя Хижака обірвалося трагічно.– Вбили його – вдарили пляшкою по голові. Страшна доля з жахливим кінцем. Мав у Львові квартиру, поміняв її на дрогобицьку. Я їздив до нього в область, відвідував його. До речі, Романа пов’язували родинні зв’язки з директором заводу «Електрон», нашим опікуном Степаном Остаповичем Петровським. 

– Любив Петровський «Карпати» так само фанатично, як і Мікльош. – Так, вирішував будь-які питання. Такий собі маленький Щербицький. 

ТУМБА, СЕВІДОВ-МОЛОДШИЙ, РОЗБИТА ВІТРИНА

– Хто був лідером колективу в «Карпатах»?– Мабуть, Басалик. Важливу роль у команді відігравав Геннадій Лихачов. «Карпатам» пощастило, що вони знайшли його у Саратові. 

– Молодого Мирона Маркевича пам’ятаєте?– Він грав за дублюючий склад, в основу не проходив. Цілком справедливо, адже не тягнув. Але мав необхідні людські якості – був уважним, трохи замкнутим. Мирон – копія свого батька Богдана. В прив’язці з Маркевичем пригадую Дячука-Ставицького, якого ми називали Тумбою.

– Чому так?– На честь шведського хокеїста СвенаТумба-Юханссона. 

– Свій єдиний гол за «Карпати» ви забили у ворота «Нефтчі». Пам’ятаєте його?– Забив зі штрафного. Мав дуже сильний удар, але, на жаль, не такий точний, як у Тараса Шулятицького. Пригадую навіть ворота, у які забивав – ті, що до роздягальні на «Дружбі». 

– 1972-го «Карпати» були близькі до того, щоб вдруге в історії вийти до фіналу Кубка СРСР, однак у півфіналі поступилися «Спартаку». У тому розіграші кілька матчів провів Юрій Севідов, син головного тренера «Динамо». В офіційний список гравців львівської команди його не вносять, адже грав він лише у кубкових зустрічах. Які спогади про Севідова-молодшого?– У матчі зі «Спартаком» я виводив «Карпати» на поле з капітанською пов’язкою, тому той розіграш Кубка добре пам’ятаю. Щодо Юри, то я товаришував з ним. Це людина з вищого товариства. У його житті мала місцетрагедія – ще до приїзду в «Карпати», 1965-го разом з нападником «Спартака» і сином іспанських біженців НемесіоПосуело він збив на автомобілі радянського академіка, відомого хіміка Дмитра Рябчикова. Науковець переходив дорогу, а Юра не побачив його. Ох і багато проблем він мав! 

– Севідова визнали винним?– Відсидів він чотири роки. Севідов-старший мінське «Динамо» тренував, а Юра відбував покарання поруч з Брестом. Чи був Юра точно за кермом? Не знаю, там темна справа. Коли він бував у мене вдома, то намагалися уникати розмов про той випадок, більше жартували і «горбушки» травили. 

– Ви сказали, що в «Динамо» відчували себе не у своїй тарілці. А як було в «Карпатах»?– Тут існувало багато угруповань – там купка, там купка. Я хотів зі всіма дружити. Можливо, трохи виділялася четвірка я, Герег, Савка і Данильчук. 

– Коли побачив вас на похороні Лева Броварського 2009-го на стадіоні «Україна», то ви сказали, що на футбольну арену не навідувалися більше десятка років…– Я за футболом слідкую, але на матчі не ходжу. Моя племінниця одружена з адміністратором «Карпат» Ярославом Гринишиним. Він часто приводить до мене в гості багатьох знайомих. От з ними і бесідуємо про футбол. Одного разу якось Віталік Хмельницький приїжджав – зустрічалися з ним. Я тепер взагалі не п’ю. Можу тільки червоне вино дозволити собі. Все культурно…

– З футболом ви закінчили рано – у 27. Цьому передувала доволі нетипова історія. Що сталося насправді?– Догравав у Івано-Франківську. Поїхали у Румунію часів президентства Чаушеску на якийсь матч. Якраз мали повертатися додому. Ситуація така – завтра в дорогу, а грошей в кишенях ціла купа. Вирішили з хлопцями в «кабак» зайти. Нас не хотіли пустити в приміщення. Стьопа Чопей, який свого часу також за київське «Динамо» грав, щось сказав, розпочалася бійка. Розбили ми вітрину, почався скандал. 

– Як вдалося його погасити?– Вітя Банников тоді в Федерації працював: «Жура, пиши заяву на звільнення з команди, бо відберуть чемпіонську медаль». Погрожували всі регалії забрати. Обмежилися пожиттєвою дискваліфікацією. 

– Вам лише 27, залишаєтеся без футболу. Так можна не тією дорогою піти…– А я й дуркував. Тяжко мені було. Фізична форма жахлива. Пригадую, як грав за ветеранів на «Дружбі» проти «Карпат». За професіоналів грають старші за мене хлопці, а я, молодий пацан, за ветеранів бігаю. То була перша і остання моя гра. 

– Тренерською діяльністю не хотіли займатися?– Страшна це робота. А я не вмію ходити і просити за когось. Пригадую, як під час кар’єри було – тренер відкриває чиюсь тумбочку, а там попільничка і море цигарок. Треба штраф впаяти 10 рублів. Це не для мене. Чиновників впрошувати за підопічних. Та ну його! Тому з футболом закінчив остаточно – лише дивлюся і згадую.

ДОВІДКА

ЖУРАВСЬКИЙ Роман Петрович

Народився 3-го червня 1948 року у Львові. Вихованець львівського футболу. Амплуа – захисник. 
Кар’єра в «Карпатах»: 1972-1973 рр. Дебютував у матчі проти ленінградського «Зеніта» 4-го квітня 1972 року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 16 матчів, забив 1 гол
Викликався до збірної УРСР.
Окрім «Карпат», грав за команди: СКА (Львів), ЛВВПУ (Львів), «Автомобіліст» (Житомир), «Динамо» (Київ), «Металіст» (Харків), «Спартак» (Івано-Франківськ).
Чемпіон Радянського Союзу 1971 у складі київського «Динамо». Майстер спорту СРСР.
Нині – пенсіонер, живе у Брюховичах. 

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:

А поділитися?