Університет дуже швидкими темпами перетворюється на пустелю

logo
102584_universitet_duzhe_shvidkimi_tempami_peret.jpeg


18839305 1410224699036651 4411806392270883465 nДрузі, я хочу подякувати усім Вам за Вашу підтримку, кожному зосібна. Цими днями я маю безліч телефонних розмов, приватних листів з питаннями – ‟що відбувається?” Щоб не збиватися на рівень кліше, краще я коротко представлю ґенезу цієї історії. Отож, я не пройшов конкурс на посаду в університеті.

Мій науковий доробок покриває доробок двох моїх конкурентів разом як в плані обсягу написаного, так і в плані навчального досвіду. Йдеться не про самохвальбу, а про те, чому це все сталося саме так. 

2012-ий рік – уперше вголос на захистах студентських робіт я заявив про плагіат. Тоді моя рецензія зникла, з̓явилася інша, з хорошою оцінкою. Згодом відмовився голосувати за докторську дисертацію через її низький рівень. На засіданні кафедри я все це пояснив. Згодом – моє переобрання на посаду – третина голосів проти і попередження: ‟будете ще – вилетите з роботи”. У той же час у шахрайський спосіб мене переводять на іншу кафедру.

2015-ий – розповів у фейсбуці і на телебаченні про корупцію у Львівському університеті І.Франка. Показав як ходять неоподатковані кошти, як тиснуть на викладачів для того, аби провести до захисту роботи низької якості. 12 студентів написало заяву про корупцію, про схеми, які покриває адміністрація філологічного факультету. Студенти на камеру засвідчили наявність корупції, назвали імена. 

Згодом більше 60-ти студентів звернулися з заявою до ректора університету Мельника В.П. з тим, що на філософському факультеті зі студентів філологічного вимагають хабар. І це після Майдану (sic!). Студенти подали розцінки, скріншоти повідомлень, на яких видно спілкування тих, хто збирає гроші. У розмові, на якій був присутній ректор, проректор Гарасим і новоспечений декан Пилипчук, останній ніжно-переляканим голосом сказав: ‟Ви ж ламаєте систему”. Так, і в той час систему ламали всі активні люди. Та все і далі лишалося на своїх місцях. Після цієї історії з доцентом філософського ф-ту студенти попросили мене взяти участь у зйомках передачі про корупцію в нашому університеті. Журналіст Емма Антонюк попросила мене та кількох студентів на камеру розповісти про те, що відбувається в ЛНУ Франка. Ми взяли в цьому участь, та передача, попри усі запевнення журналістки, не вийшла на екран. Я звертався до неї ще кілька разів – та усе марно. Тоді я і зрозумів, що це – межа. 

Не буду зараз зупинятися на практиках 70-х р.р., коли на кафедри факультету роздавали заяву про те, аби кафедри засудили привселюдно мої дії ‟по дискредитації” факультету і університету, збиралися Збори Трудового Колективу і т.ін. Такі моменти для мене – лірика.

Я 3,5 роки вбив на все це, на листи до міністерства освіти, яке пересилало їх назад до адміністрації ЛНУ (класика жанру, читайте оповідання Бориса Грінченка про школу), ті створювали комісії, де члени комісій з ніби проєвропейськими поглядами тихенько просиджували час, а то й взагалі не приходили. Міністерство відправляло їх до департаменту освіти, а ті, перечекавши рік!, листом питали мене, чи порушення ще актуальні, хоч йшлося і про списані письмові роботи також, які зберігаються в бібліотеці університету і термін давності тут не діє. Йшлося і про звільнення у шахрайський спосіб з роботи працівників, і про інші речі, які не мали би мати місця в академічній спільноті. 

Кілька місяців тому ображена дружина проректора Гарасима, бо виплили назверх темні сторони університетського життя її чоловіка, написала пост про те, що мене і мого брата слід вигнати з університету, що на факультеті усе гаразд, а ми лиш створюємо їм проблеми. Практично уся адміністрація факультету, зокрема і декан факультету, підтримали цей пост. Це ще говорить про те, хто визначає кадрову політику. Ми справді створювали їм проблеми. Тепер, позбавившись мене, проблем у них буде менше – і це момент самозбереження системи. 

Отож був оголошений конкурс на посаду, на два місця подало двоє людей, а потім, за тиждень до голосування виявилося, що претендентів троє. Голосування на кафедрі я виграв, лиш у черговий раз здивувався людській природі, коли колега, з якою мав товариські стосунки в коридорі сказала : ‟Богдане, я не маю вибору”. Тоді я зрозумів який буде фінал на факультетській раді.

Я відстоював академічні права і свободи, які є тим, без чого університет існувати не може. Отож те, що ми називаємо університетом, насправді ним не являється. Контрольована у той чи той спосіб більшість ніколи не дасть простору для вільного обміну думками. Уявляю тепер переляк тих, хто бодай якось співчував тому, що я роблю. Я не знаю чим це різниться від 70-х р.р. Тільки лиш тим, що університет деградує з більшою швидкістю. Парадокс у тому, що жоден з тих, хто був спійманий на шахрайстві, маніпуляції, покриванні корупції не зазнав жодних стягнень, натомість їх зазнали і зазнають ті, хто відкрито висловився про це. Цікаво, що ж підкаже у цьому випадку Лілія Гриневич?

У мене немає жалів з приводу того, що я втратив роботу. У мене жалі по моєму часу, по моїх зрілих роках активного життя, яке я кинув у болото. 

Що ж стосується моєї однокурсниці М. Челецької-Барабаш, яка за намовою декана подала документи на конкурс, бачила мене ледь не щодня і нічого не сказала ні мені, ні завідувачу кафедри Миколі Ільницькому. Коли з̓явився пост в ФБ дружини проректора Гарасима, вона підтримала його, після ж розмови зі мною, коли я пояснив у чому насправді суть, вона вибачилася двічі. Це також про її “антикорупційну” діяльність. Я не знаю, чи вона усвідомлює, що стала банальним інструментом. Я думаю, що саме на подібних людях тримається університетська вертикаль. Мені набридло бачити ці перелякані опущені голови, боязкі погляди. Як може страх давати радість наукового переживання, радість помилок, відкриттів, споглядань. Університет дуже швидкими темпами перетворюється на пустелю

А поділитися?