Авіатор «Сапер» − оборонець донецької фортеці
Серед захисників Донецького аеропорту був і доброволець Повітряних сил – життєрадісний, усміхнений хлопець з карими очима та відмінною виправкою, кіборг-авіатор з позивним СаперЖиття – це дивна казка, воно непередбачуване, гірке й солодке, одноманітне й барвисте, часом сумне й радісне, але безумовно − дивовижне й цікаве. А найголовніше − дається один раз. Для деяких людей життєвий шлях доволі простий, для інших − сповнений випробувань. Хтось здається, а хтось йде до кінця. Ось і в нашого героя життєвий шлях непростий. Лише 24 роки − такий молодий, а вже загартований пеклом війни. Знайомтеся – офіцер Повітряного командування «Захід», старший лейтенант Олександр Рочняк.
Народився Сашко в мальовничому містечку Ямпіль, що на Вінниччині, в родині державних службовців. Має молодшого брата. Дитинство його було насиченим, адже Сашко ніколи не сидів на місці – завжди щось вигадував та експериментував. Одного разу, побачивши на вулиці людину у військовій формі, хлопця не полишали думки про військовий фах. У нього з’явилася мрія стати військовим. Саме мрія дитинства дала Олександрові поштовх вступити до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Склавши на відмінно іспити, вступив на факультет бойового застосування та управління діями інженерно-саперних підрозділів, де готували фахівців для інженерних військ. Під час навчання Сашка у виші склалося так, що вже наприкінці третього курсу факультет перевели до Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львів. П’ять років пролетіли, як один день. Згодом довгоочікуваний випуск молодих офіцерів, де лейтенант Рочняк один із випускників крокує урочистим маршем. Отримавши скерування на посаду командира інженерного взводу в 114-ту бригаду тактичної авіації, що на Івано-Франківщині, молодий офіцер приступив до виконання функціональних обов’язків. Це був перший щабель в офіцерській кар’єрі, на який він став улітку 2014 року.
З братом
Коли на Сході країни спалахнули бойові дії, молодий офіцер не міг залишатися осторонь. Оскільки посада в частині не передбачала участі в антитерористичній операції, Сашко одним з перших пише рапорт командуванню на відрядження у зону АТО добровольцем. Командир військової частини клопотання задовольнив. І вже через кілька днів до бригади надійшла телеграма відрядити лейтенанта Рочняка до 95-ї окремої аеромобільної бригади на посаду заступника командира батальйону з оперативного забезпечення. Не зволікаючи, хлопець у той же вечір виїхав до Житомира, а вже наступного дня був у Слов’янську.
Війна для добровольця розпочалася на початку серпня 2014 року. Рішенням командира частини лейтенантові Рочняку було поставлено завдання виконувати обов’язки в інженерно-саперній роті, це була для нього добре знайома справа. Саме у Слов’янську Сапер разом із бійцями роти виїжджав на бойові завдання: розміновував місцевість після визволення, знешкоджував мінні загородження, фугаси, розтяжки, знищував артилерійські снаряди та проводив утилізацію ворожих боєприпасів. «Я виконував звичну для мене роботу, нічим не відрізнявся від інших хлопців», − говорить Сашко. Один необережний крок міг вартувати життя, не лише йому, а й побратимам. У такі хвилини перед очима минало все − адже сапер помиляється лише раз.
Після Слов’янська бійця скеровують у селище Піски Ясинуватського району Донецької області. Крізь селище на той час проходила лінія фронту, там відбувалося збройне протистояння між українськими силовиками та терористичними збройними формуваннями. Бої велися за встановлення контролю над летовищем Донецького міжнародного аеропорту, що має стратегічне значення. Та одного разу, отримавши наказ, уже вночі він разом з побратимами висунувся у напрямку Донецького аеропорту. Про нічний рейд Олександр Рочняк намагається розповідати дуже спокійно.
«Уночі я та інші бійці у складі групи висунулися в напрямку ДАПу. Наша колона складалася з чотирьох БТРів та двох танків, які її супроводжували. Було завдання − зайняти позицію нового терміналу «Донецької фортеці». Старий термінал тоді був під контролем «Правого сектору». Ніч, нічого не видно, ліхтарі та фари вмикати не можна, було складно зорієнтуватися. А в той час по наших позиціях тривав шквальний обстріл, різна техніка було застосовано, навіть важку артилерію», − розповідає кіборг.
«Коли їхали вздовж Донецького летовища, то все пішло не за планом. Сталося так, що під час маршу один з наших танків підбили найманці. Башта від танка аж відлетіла вбік, екіпаж згорів живцем, − з болем згадує Сашко. − Тоді вирішили: на шаленій швидкості їхати до ДАПу, оскільки доля секунди − й нас могли знищити. Коли ж заїхали на територію, то побачили біля споруди російські танки Т-72, а ось аеропорт вцілілим побачити так і не вдалося. Все відбулося настільки швидко, хлопці зіскочили з БРТів та скинули свій БК, поки розвантажувалися – весь час нас прикривав танк та міномети. До речі, ми мали дуже великий боєкомплект різноманітної зброї. Розвантажившись, техніка поїхала на базу. Від аеропорту до села Піски було лише 5 кілометрів».
Саме тоді настало справжнє пекло для кіборгів: злітно-посадкова смуга палала вогнем, безперервно чути вибухи, свисти куль. Але про відступ хлопці навіть думати не сміли, адже ніхто не має права приходити на нашу рідну землю та диктувати свої умови. Хлопцям було важко орієнтуватися у повній темряві, плану аеропорту вони не мали та й не знали, чи є проросійські найманці в будівлі. Спочатку хлопці зайняли одну з кімнат, де й залишили свої речі, зброю, їжу… Три дні знадобилося, щоб цілком дослідити позицію нового термінала. Зайнявши її, бійці розмістилися на першому поверсі ДАПу. Аеропорт був повністю під контролем українських військових, кожен займав свою позицію і знав план будівлі. Бої тривали не лише зовні аеропорту, а й дуже часто всередині. Сепаратисти постійно намагалися прорватися. Без світла, тепла, але з волею до перемоги щодоби кіборги летовища відбивали атаки бойовиків. Там не було години, щоб не прилітали ворожі снаряди, постійно докучали танки й міномети, працювала важка артилерія. Кожен день ризикувати власним життям увійшло у звичку. «Перші дні не давали собі відпочити: не спали, навіть нічого не їли, лише пили воду, − згадує Олександр і додає: − Але згодом, коли побачили, що люди занадто стомлені, то поділили чергування, щоб давати один одному відпочити». Командування не полишало бійців, періодично, раз в три дні відправляли до хлопців танк, який привозив їжу, воду та боєприпаси. «Тільки мріяти можна було, щоб привести себе до порядку. Тіло кололо пилом від скловати, що в терміналі була всюди, вмивали тільки вологими серветками обличчя та руки, бо жодного разу не було можливості скинули зі себе бронік», − гірко посміхається Сапер.
Неодноразово Олександр вступав у бойові зіткнення з ворогом. Однак про найбільш вражаючий бій в аеропорту старший лейтенант Рочняк розповідає особливо відверто: «Одного разу, коли найманці черговий раз намагалися прорватися в аеропорт, я в той час був на позиції. Побачив в іншому крилі споруди ворожого снайпера, який зайняв позицію. Спереду мене був дверний отвір, по середині якого була металева труба, і на трубі висіли кайданки. Такі металеві, гарні, можливо, що раніше там когось приковували ними. А далі, як у кіно, − уповільнена зйомка: лише секунда, я підіймаю очі, й погляд мій спрямовано в одну точку. Бачу, як в іншому крилі снайпер зайняв позицію і стріляє в мене. І в той момент розумію, що врятуватися не вдасться. Але, на щастя, пуля від снайперської гвинтівки б’є в наручники, які висять навпроти мене, і від кайданків рикошетить у стіну. Я відразу ж упав на бік, в мене була мить, щоб укритися від наступного прямого пострілу».
«Найстрашніше було навіть не воювати в аеропорту, а виїжджати з нього, оскільки шлях на виїзд пролягав лише по злітно-посадковій смузі, яку повністю прострілювали. Боявся не доїхати», − зізнається Сапер. Перед ротацією Сашко в руїнах знайшов магнітик з підписом «Донецький аеропорт – краса і сила». «Деякі люди, які повертаються з подорожі, привозять на згадку якусь річ, переважно це магнітики. Ось і я привіз додому сувенір, він у мене на холодильнику висить», − з усмішкою мовить кіборг.
На щастя, бійці втрат не зазнали, але були поранені. Вересень та жовтень 2014 року двадцять п’ять кіборгів боронили новий термінал Донецького аеропорту, серед них і наш герой.
Справжні мужні чоловіки − наші українські військові. Зв’язку з ріднею не було, але хлопець вірив – удома про нього думають щомиті, а батьківська молитва служить йому оберегом.
Гордістю не лише для батьків, а й для рідного брата став Сашко. Після подій на Сході молодший брат Владислав твердо вирішив пов’язати своє життя з армією. Наразі він навчається на першому курсі Національного авіаційного університету в Києві.
Неодноразово Олександр показував свою відповідальність перед державою. Це − людина, яка має високу гідність та патріотизм. Героєм себе не вважає, але твердо вірить у перемогу і відновлення довгоочікуваного миру на рідній землі. Звичайно, як і будь-який офіцер, Олександр чекає підвищення у військовій кар’єрі, чергового військового звання, на яке наш Герой звісно заслуговує.
Начальником Генерального штабу старшого лейтенанта Олександра Рочняка нагороджено нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі».
Та не менш заслуженою та омріяною нагородою для офіцера стало б отримання нагрудного знака «За оборону Донецького аеропорту».
Текст і фото: Ірина Баранова, Олександра Качмар, прес-центр Повітряного командування «Захід»
Loading…
Статті пов’язані мітками
Loading…
