Чому коні винні, або Як у Львові ветеринарних лікарів ушанували

Селяни, вони занадто прості. Ми реально мало розуміємося на високому мистецтві. А оскільки я і є селянин, тому ніколи й не нахабнів аж так, аби коментувати витвори культурного рукотворення.

Але тут я не втримався. Маю повне право залляти жовчю примітивного аграрія чийсь витвір.

Днями у Львові відкрили монумент мені. Себто – “пам’ятник ветеринарному лікареві”.

Маю кілька претензій:

1. Розмір чаші в моїх руках завеликий для мене, а от для коня є просто мініатюрною насмішкою. При тому, що коні взагалі не п’ють лікарські речовини: орально ліки коням уводять тільки через носошлунковий зонд!

2. Я не розумію, чому мені разом зі шкірою в ділянці живота скульптори вирізали ще й фасції. І чом я свічуся всім букетом черевних м’язів посеред Львова? Мої гомілкові кістки спотворені чи то остеопорозом, чи то злостивим скульпторм (ми залікували в нього щось до смерті?). Зауважте, що над конем творці пам’ятника так не познущалися!

3. Але й коневі теж дісталося. Його поза характерна для початкової стадії гострих шлункових кольок. Далі він має впасти і валятися ногами догори… адже болить. Не виключено, що тіло коня ліпили з собаки, але додавання копит і конячої морди “спасли” ситуацію.

За що?

Володимир ДЕЙНЕКА