Кодексу не порушував жодний шляхетний батяр

Валентина Шурин

Cубкультурою батярства, яка існувала у Львові із середини ХІХ до середини ХХ століття, зацікавилися світові дослідники

У багатьох людей це слово асоціюється з чимось ганебним. Чимало львів’ян вважає: колись так називали хуліганів, волоцюг, які частенько мали проблеми із законом. То чому перший паспорт батяра отримав відомий співак, композитор і перекладач Віктор Морозов, після нього − львовознавці брати Петро та Іван Радковці, Богдан Рибка (веселий пан Дзюньо з театру-студії «Не журись!») і навіть… Катерина Радковець?! То хто ж такі батяри? Чому до їхньої когорти входять навіть жінки?

Фото автора

Еліта львівських вулиць

Львовознавець, краєзнавець, батяр «номер два», «професійний» львів’янин Петро Радковець одягнувся за останнім писком моди… кінця ХІХ − початку ХХ століття (пік розвитку батярства): маринарка, камізелька, капелюх-мельоник, замість краватки – «метелик», а в руках – ляска. Саме такий вигляд мали шляхетні батяри з вищого прошарку. Із середнього та нижчого – відповідно до величини свого гаманця.

«Прошу подивитися, кінчики моїх вусів закручені, як гачки. На них ловляться порядні панянки з порядних галицьких родин. Але на порожній гачок нічого не ловиться, треба мати мозок, − іронічно посміхається пан Петро. − З цього багатозначного грайливого гумору вже можна зрозуміти, як жартували шляхетні батями».

Це були високоосвічені творчі люди: художники, поети, філософи. Навчалися в гімназіях, знали латинську, грецьку мови. Часто збиралися у кнайпах (а хіба зараз інакше?). Вважали, батяр без кнайпи – не батяр. Це те місце, де можна випити (але не сп’яніти), закусити і добре провести час. Деякі художники (і це для них було за честь) продавали свої картини господареві кнайпи, який вішав роботу на видному місці або ж міг її продати. Господар частував за це митця безплатним обідом. Адже картина коштувала набагато дорожче. Щоправда, чимало батярів, на жаль, не зуміли знайти себе в житті. Та загалом це була еліта львівських вулиць, творчий богемний рух, неформальна міська культура зі своєрідними піснями, оповідками, анекдотами, традиціями, поведінкою, особливим способом мислення. Недарма японська дослідниця Томоко Сімада вважає: львівське батярство – знахідка для світу. На Балканах, в Угорщині, наприклад, теж були свої батяри.

За версією польської дослідниці Уршулі Якубовської, слово «батяр» зародилося ще у Середньовіччі. Зі Сходу на торги до Львова каравани привозили бехтіари, які поводилися доволі фривольно. Припускають, що «батяр» походить від слова «бехтіар» (непередбачуваний, гульвіса). Як пише пані Якубовська, якщо раніше (у ХІХ ст.) термін «батяр» мав зневажливий відтінок, то на зламі століть ставлення до нього змінюється завдяки львівським сатиричним часописам.

У 1911−1933 роках друкувався популярний часопис «Поцєнґєль» (викривач). На його шпальтах вперше друкували жарти батярським жаргоном. Найвідоміший львівський вигук – «та йой».

Цікаво, що з 1933-го до 1939-го на львівському радіо особливо популярною була батярська передача «На веселій львівській хвилі». Її герої Щепко й Тонько (актори Казімєж Вайда і Генрик Фоґельфінґер) стали символами львівського батярства. А пісня «Тилько ві Львові», яку Щепко з Тоньком вперше заспівали у кінофільмі «Волоцюги» − гімном львівських батярів, а нині − неформальним гімном нашого міста.

«Шпацерує фацет до кнайпи. Тримається за камізельку, дивиться на шпіци своїх мештів, хоче здибати свою колежанку, замовити для неї кецик пляцка і спожити свою гальбу, − усміхається пан Радковець. − Навіть не всі львів’яни дослівно розуміють цей вислів. Наприклад, гальба – півлітра пива, мешти – туфлі, шпацер − прогулянка, кубіта – жінка, а колежанка – означає колега, а не подруга, як зазвичай трактують. Горілка на мові батяра − баюра, смага, трамвай – бальон, кицька – кацараба. Досі зберігся вислів «дерти лаха» (жартувати). Галицька говірка увібрала в себе з кожної мови потрохи: з іудейської, німецької, польської, української, вірменської. Потім народився особливий батярський мовний шарм, якого ніде більше не почуєте. Основний лозунг батярського руху: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». Як казали колись, «хто Львова не шанує, най вас в дупу поцілує». Та найважливіше, батяром може вважати себе тільки той, хто вміє дотримуватися кодексу честі: поводитися шляхетно, гречно, ґонорово. Кодексу не порушував жодний шляхетний батяр».

Серед батярів − …кубіти

«Добрі хлопці, поки їх не рознервуєш, − продовжує пан Радковець. − Батяри між собою не ворогували, але коли хтось з іншої дільниці зачіпав їхні інтереси (неґречно повів себе у кнайпі чи з кубітою), стосунки між собою з’ясовували не на жарт. Але в розбірках між дільницями брали участь батяри середнього та нижчого прошарку (любителі побешкетувати, постріляти з рогачок). У батярській мові навіть зберігся іронічний вислів з драматичним підтекстом − «сердечно кістки порахувати».Відомі центри львівського батярства: Погулянка (там було добре погуляти), Личаків (були дуже ґонорові), Підзамче, Замарстинів, Новий Світ (район Привокзальної вважався елітним, там жили багачі). Не дай, Боже, наприклад, личаківського батяра було порівняти з підзамчівським, то була велика образа. Цікаво, що в ХІХ ст. поліціянти могли ходити лише посередині багатьох львівських вулиць. Бо з дверей могла висунутися батярська рука і затягнути його у під’їзд і неґречно з ним повестися.«Відомий випадок, коли на початку ХХ ст. до Львова приїхав цісар Франц Йосиф, − розповідає пан Радковець. − Начальником львівської поліції тоді був Леопольд фон Захер-Мазох (батько знаменитого письменника). Цісар був дуже здивований, що за тиждень його перебування у Львові не було скоєно жодного злочину. Виявляється, поліціянти домовилися з вуличними хуліганами, що на тиждень їх зачинять у в’язниці. Цісар поїде – їх випустять. Так і зробили, на тиждень мали спокій. До речі, в ті часи начальником поліції міг стати лише освічений чоловік, який знався на поезії, мистецтві, вмів танцювати. Леопольд фон Захер-Мазох, наприклад, був ще й головою музичного товариства міста».

Фото автора

За часів Австро-Угорщини часом висміювали «стару кряку» − Австро-Угорську імперію. Відома історія, коли батяр, гуляючи площею Ринок, привселюдно заявив, що «має імператора в одному місці». Його відразу ж арештувала жандармерія. Проте батяри найняли адвоката, який зумів захистити його в суді так, що батяра засудили до в’язниці лише на… два дні.Батяр міг зайти до кнайпи і сказати господареві голосно: «Будь ласка, всім пива», показати рукою на присутніх у кнайпі і… піти геть. А платити за пиво доводилося тим, кому наливали. Деякі батяри називали себе «студентами», а заклад, де продавалося недороге вино, − «інститутом». «Начитувалися»… і ставали веселими, розкутими…

«Були серед батярів і кубіти, − продовжує Петро Радковець. – Вони могли вчитися в пансіоні шляхетних панянок, знатися на поезії, мистецтві. Наприкінці ХІХ ст. серед студенток європейських вузів галичанок було майже дві третини. А у Львові на той час до когорти батярів входила кубіта не зовсім… доброї поведінки. Коли начальник поліції заарештував її товаришів-батярів за політичні переконання, вона (щоб їх виручити) запросила поліціянта… до свого дому. Коли він роздягнувся, відчинила двері і запросила козачків. Ті прив’язали бідолаху до лавки й всипали так, що сісти не міг. Зрозуміло, що начальник поліції не міг оскаржити цю жінку, бо тоді він скомпрометував би себе (прийшов «по кохання» до розпусниці). Відтоді тільки-но поліціянт здалеку бачив козачків, відразу переходив на протилежний бік вулиці».

«Серце батяра»

Пісня з такою назвою у виконанні Віктора Морозова віддзеркалює суть батяра:

За ругатками ходять дівулі – сукні з пиркалю, уста, як мак. Дзвінко регочуть, панів не хочуть… Просте, відверте, деколи вперте, йой, то − серце батяра.Зробиш му кривду – то враз обірвеш. Кинеться батяр, як звір.А зробиш му добре, то він тобі теж, сто разів більше, повір.

Тож уміли й звабити, і привабити до себе «слабку половинку». Залицялися до ґречних панночок. Знайомилися на різних сальонах, художники − у кнайпах. Зустрічались і гуляли пари на урльопі (прогулянці). Але не кожна порядна і ґречна панянка хотіла стати дружиною батяра. Вони часто любили одну, а кохали – іншу (з нею ж і одружувалися).«Добре, якщо такі поняття, як мудра дружина й добра коханка поєднуються в одній жінці, − усміхається пан Петро. − Ми, сучасні львівські батяри, як і наші попередники, виявляємо любов до Львова, шануємо його мешканців, гостей, та найголовніше − дотримуємося кодексу честі. Львів і кохання для батяра – як одне ціле. Він зі шкіри вилізе, а покаже, що цікавий для товариства. Неможливо знищити батярський дух. Він, як рослина, що проростає крізь асфальт. Але й відтворити його достеменно неможливо, бо «то ніколи си не верне, скорше світ си переверне. То ніколи вже не буде − не то місто, не ті люди…».

Loading…

Loading…