Лягаючи спати, старий гуцул просить Бога за… німця

Володимир Павлів, Львів

У селі Розтоки на Гуцульщині ще живе вуйко Юра з 1930 року народження («щє би раз так»). Чоловік розумний, солідний, дотепний, та небагатослівний. Але, коли щось розказує, то варто послухати. Особливо про воєнні часи.

«Німці – то строгий, але культурний народ. Німец на будь-шо не подивитси, абишо не возме.

Румуни – то лихий народ. Румун два рази б`є, а раз рахує.

І мадяри теж халапути, паскудний народ. Хоче черешень, то не нарве, а рубає черешню, сідає і їсть. Варит мамалиґу, кладе на брудну лавку. Цигани, одним словом. Стрілєли до людий – і до мами стрілєли, і до мене малого хлопця стрілєли.

А ше в людий худобу забирали. Йикос мама сказала мені сховати вид них три телички в лісі, а якраз впала зима, в марті се було.

Я босий, ногу застудив – почервоніла, напухла, зробивси нарив аж до кістки. Внизу в селі стояв артилерійський полк, в мене щє гільзи вид них є. Прийшли до нас за молоком та за сиром два молодих німці. Взамін принесли хліба.

Один подививси на мою ногу і сказав мамі, аби дала зерен льону. Зварив їх, поклав на льняне полотно і обмотав мені ногу. Сказав, що поки він не прийде другий раз, аби тоту пов`язку не знімали, і показав на автомат. І так приходив кілька раз, аж поки нога не загоїласи.

Я з того чєсу лягаючьи і встаючьи, прошу Бога за того німця».