Сповідь, яка застерігає

У старенькому, нічим не примітному, будинку на Львівщині, рятують людські життя. Не хірургічним скальпелем, не медикаментами, а словом Божим. Тут розташований мало відомий усім реабілітаційний центр нарко-і алкозалежних. Нині порятунок від страшної залежності знайшло тут до десяти молодих чоловіків. У їхньому житті були щасливі дні, були слизькі шляхи, на яких вони падали, оступалися. Піднімалися, і знову падали, втрачаючи віру і надію у якісь хороші зміни. І лише віра, віра у Бога повертала їх до життя.

– Вірю, Бог мене не залишить, – чув з уст кожного під час нашої розмови. Відразу зроблю важливий висновок після сповіді хлопців, зрештою, про це вони казали і самі, про це знає і кожен з нас. Коли мені добре, я забуваю Бога, не згадую Його. Нащо мені! Чи не так? З добрим словом, з подякою мало хто звертається до Господа. А з бідою, з горем, зі своїми болями, коли у страшній розпуці, тоді благаємо: “Господи, допоможи, дай сили витерпіти горе, підтримай, врятуй”.

Сьогодні видання Lvivnews.com.ua публікує сповіді молодих українців, які дозволили в один момент наркотикам і алкоголю стати їхніми володарями. Проте ці хлопці знайшли в собі сили через роки спротивитися цьому злу.

Вони розповідали про своє життя щиро, без пафосу, але з каяттям і з болем за втраченими роками юності. І з застереженням від такої біди кожного з нас, наших дітей, онуків. Бо ця біда не перебирає, вона не вписується у якісь вікові рамки, не вибирає статі, не робить різниці між заможними і бідними, між науковцями і тими, кого відносять до еліти.

Двогодинна розмова з господарями наштовхнула на роздуми, зачепила багато болючих тем, про які насправді не було й відомо. Отже, до розмови. Слово молодим людям, які перейшли через нарко- і алкоголезалежність.

Костянтин, родом зі Львова, 37 років:– Так, я був наркозалежним. Мене зіпсували гроші. Забагато їх було. Я виховувався у нормальній сім’ї. Батьки працювали. Нічого мені не бракувало. Я вчився у школі, далі пішов працювати, заробляти гроші. Добре пам’ятаю ще й донині, коли вперше спробував наркотики. Тоді мені треба було зняти стрес, був замах на моє життя. От з того часу і все почалося. Я вже не міг без наркотиків.

У реабілітаційному центрі я вже більше місяця. Почуваю себе прекрасно. До приходу сюди мій стаж наркомана вимірювався 15 роками.Я ніде не лікувався. Це мій перший такий заклад, куди я приїхав, звичайно, не без допомоги батьків.

Працюю, молюся, виконую все, що вимагають правила перебування в центрі реабілітації. На сьогодні у мене все добре.

Микола, м. Ковель, 26 років– Вперше я почав вживати алкоголь, коли вчився в училищі, там і привик до пляшки з горілкою. Компанія була така, отак і затягнуло. З однокурсниками почав випивати, бо так модно було. Модно випити, модно цигарку закурити. Далі, після училища, став більше випивати, вдома почалися скандали з мамою і татом. Вирішив, треба йти на роботу. Поїхав до Києва. Працював там 9 місяців. Нова атмосфера, я думав, що трохи життя зміниться. Та де там, як пив, так і далі продовжував пити. “Добрі” друзі були у маленькому місті, ще більше їх знайшлось й у великому. Нічого не змінилося. Знову повернувся додому, далі пиячив. Життя нормального не було.

А попри все, я виріс у нормальній, благополучній сім’ї. Є брат і сестра. Такою стежкою, як я, не пішов ніхто. Оступився у житті тільки я.Сюди, в реабілітаційний центр, я потрапив, звичайно, завдяки батькам. Сам виходу зі ситуації я знайти не міг.

До цього часу я вже був в одному реабілітаційному центрі у Львові. Далі – була лікарня. Взнав, що захворів на туберкульоз легенів. Мені треба було починати серйозне лікування. І якось так сталося, що я зустрів знайомого Олега, з ним і поїхав у тубдиспансер, що у Львові. Мені сказали, що треба лікуватись у стаціонарі. Проте ми поговорили з лікарем і дізналися, що добра тут не буде. Бо хворі мають змогу і випивати, і курити, і навіть вживати наркотики. Все в лікарню приносять. Ми зрозуміли, що це не те місце, де можна позбавитися алкогольної залежності. Вирішили уже в центрі, тут, що будемо купувати медикаменти за рецептами лікарів, і так лікуватимусь.

Мені 23 роки, випивав практично з 9 класу, десь з 16 років. В центрі “Нове життя”, я вже більше півроку.

Їжджу до батьків, з ними спілкуюся. Вони дуже добре сприйняли ту новину, що я тут, під опікою людей, які стараються мені допомогти. Відносини налагодилися і з батьками, і з сестрою. Все наразі нормально.

Андрій, м.Трускавець, 45 років– Я був в алгокольній залежності десь близько 8 років. Пив з 17 років, бо виховувала мене вулиця. Мене намагалися ще з малого віку виховувати бабуся. Я не слухався. Казав – так, обіцяв, а робив все навпаки.

Моє виховання було в цигарках, наркотиках, горілці. Неодноразово я судимий через наркотики. відбував покарання.

Але я мав родину і була вона благополучна. Мати – вчителька, батько – військовий. Мав вищу офіцерську посаду. Була у мене перспектива на нормальне життя. Бо я вже навчався в інституті. Вигнали через горілку і наркотики, бо все тоді в моєму житті зводилося до одного – знайти отруту оцю і її спожити.Першу цигарку я закурив зі своєю сестрою. Випив першу чарку, як я казав, на вулиці. Там бачив увесь цей процес. Лише коли “відсидів”, то, напевно, зрозумів, що мені набридло перебувати в отій грязюці, в оцьому болоті. До речі, біля мене завжди була людина, але я, на жаль, не знав про це, що вона мені може допомогти. Це – Іван Степанюк, мій сусід. Ми знаємося з дитинства. Росли разом. Разом і вживали усю цю погань. Разом і виховувались на вулиці. Я “сидів” у той час у виправній колонії за наркотики, коли Іван вже прийшов до Бога.

Тут, у центрі, я вже четвертий місяць.

Бабця, яка старалася мене виховати нормальною людиною, ще жива, проте здоров’я у неї підірване, перенесла два інсульти. Десь глибоко в душі каюсь, каюсь за те, що до такої хвороби довів її і я.

З родини є ще у мене батьків брат, він возив мене до лікарів, старався врятувати. Проте медики сказали, що я вже втрачена людина, відмовлялися мене брати на лікування, казали, що пройду визначений курс і візьмуся за своє далі.

Запитуєте, яка у мене перспектива в житті? Я хочу допомагати таким людям, яким я був колись сам – наркоманам, алкоголікам, дати їм розуміння слова Божого, що тільки в ньому наш порятунок. Господь нас усіх любить.

Я хочу залишитися в реабілітаційному центрі, хочу, щоб через мене люди приходили до Бога, змінювали своє бачення. Бо коли людина приходить до Бога, в неї змінюються цінності життя, світогляд. Те, що було, нині для мене не складає жодної цінності, воно все відійшло на задній план. А те, що ми не цінували у гріховному житті, нині – найцінніший скарб.

Я не був одружений, не був хрещений, жодного разу не переступив поріг церкви. Всі спроби донести мені, що є Бог, я відкидав. Я противився всьому, що було пов’язано з Господом, я казав що Бога нема. Напевно тому, що за таке своє коротке життя я втрачав близьких мені людей і зневірився у тому, що Він є. Я казав собі, що якщо є Бог, чому забирає від мене людину, яка мені так дорога.

Роман Матвіюк, в.о головного редактора