У Львові сплутали адреси Франка і Грушевського

Львовознавець Ігор Мельник виправив неточності, яких допустилися науковці, досліджуючи історію нашого міста

Спацерувати Львовом з Ігорем Мельником – одне задоволення. Ігор Володимирович так уміє захопити розповідями про кожну вуличку, кам’яницю, що наче заново відкриваєш для себе місто. Він фотографує подвір’я, закамарки, брами, які на мене не справляють жодного враження. Потім вивчає їхнє походження. Навіть у відомих історичних фактах йому вдається не лише відкрити щось нове, а й виправити помилки, яких допускаються письменники-львовознавці, історики. Які поширені серед дослідників Львова думки спростовує Ігор Мельник?

Фото: архів Ігоря Мельника

– Історики стверджують, що у 1900-1902 роках перед тим, як побудувати віллу на Софіївці, Михайло Грушевський з родиною мешкав на площі Вацлава Домбровського, 6 (нині – Маланюка), – зазначає пан Ігор. – Домбровський – колишній президент Львова, який жив на цій площі, причому її назвали на честь Вацлава ще за його життя. На фасаді дому навіть хотіли прикріпити меморіальну таблицю. Однак я підняв адресну книгу австрійських часів і з’ясував: родина професора університету Михайла Грушевського мешкала на вулиці Генріха Домбровського, 6. Нині – Івана Рутковича, 10. Це бічна вуличка на початку Стрийської. Саме за цією адресою у подружжя Марії та Михайла Грушевських народилася донька Катерина. Зараз це праве крило спареної кам’яниці з двома брамами під номерами 10-12. Її збудували у 1898-1899 роках за проектом архітектора Карела Боубліка у стилі піттореск, – одному з напрямів пізнього мальовничого історизму.

вулиця Рутковича. Фото: Ігор Мельник

Листи Грушевський підписував так: «Platеа» (по-латині «вулиця»). Дослідники вважали, що слово походить від «пляц» (площа). Тому з адресою родини великого вченого і вийшла плутанина.

– Ви також спростували поширену серед дослідників думку про адресу Каменяра…

– Коли в 1875 році Іван Франко приїхав з Нагуєвич до Львова вступати до університету, то жив на вулиці Глинянській, 11-А. Це мав бути 13-й номер, але тоді через забобони спорудам не присвоювали номера «чортової дюжини». Донедавна вважали, що це була теперішня вулиця Донцова, 15. Коли я підняв архівні документи, то з’ясував: у ті часи там були городи. Вулицю проклали лише на початку ХХ століття. Насправді перша львівська адреса студента Івана Франка – це нинішня вулиця академіка Філатова, 11-А (паралельна вулиці Донцова), яка тоді називалася Глинянською. До слова, колись там стояв будинок Антонія та Анни Ґологурських, а триповерхову кам’яницю збудували в 1890-х роках. Вважаю, на стіні цього дому варто встановити пам’ятну таблицю.

вулиця Філатова. Фото: Ігор Мельник

Непорозуміння є також і з іншою адресою Каменяра. За історичними довідками, у 1890-х роках він мешкав на Стрийській, 6. Але це не сучасна адреса письменника. Це зараз вона починається за Стрийським ринком, а колись мала початок від Зеленої. Отже, у 1887-1893 роках Франко жив у будинку на вул. Зиблікевича, 10, нині – Саксаганського, 13. Тепер тут Адміністративний суд, а раніше на цьому місці стояла приміська садиба, зображена в книзі Адама Краєвського «Львівські передмістя». За цією адресою народилися діти Франка: Тарас, Петро, Анна. Часом Каменяр використовував і стару адресу – вул. Стрийська, 6. Тому деякі науковці шукали його помешкання на початку цієї вулиці.

Вважаю, що згадані будинки варто зарахувати до пам’яток історії, а на фасадах кам’яниць встановити меморіальні дошки про те, які відомі люди там жили. Не обов’язково з бронзи та мармуру. Це можуть бути звичайні скляні таблички, які останніми роками встановлюють на львівських пам’ятках.

– У Стрийському парку (неподалік кінотеатру) стоїть монумент. Напис на ньому стверджує: на цьому місці був збудований перший львівський стадіон, де у 1894 році відбувся перший футбольний матч. Те саме стверджує і напис на пам’ятнику навпроти податкової. Якому з них вірити?

– Жодному. Насправді перший стадіон у Львові був розташований там, де нині станція «Сонячна» дитячої залізниці у Стрийському парку. Саме там 120 років тому відбувся перший і найкоротший футбольний матч між командами Львова і Кракова. Тривав усього кілька хвилин. Львів’яни забили перший гол – і гра припинилася.

Фото: Ігор Мельник

Пам’ятний знак, встановлений у 2001 році перед будівлею Державної податкової адміністрації на вул. Стрийській, 35, неправильно інформує, що саме тут у 1911-1939 роках був спортивний майдан «Український город» громадсько-політичного і гімнастично-пожежного товариства «Сокіл-Батько». Насправді стадіон «Сокола-Батька» був ближче до центру, – на розі перекритої тепер вул. Козельницької. Тобто там, де зараз станція дитячої залізниці «Сонячна».

– У зв’язку з чим виникають такі помилки?

– До 1870 року будинки мали не порядкові, а конскрипційні номери, за якими господарі платили податки. Будували, наприклад, дім і присвоювали йому номер, який суттєво відрізнявся від давно збудованого сусіднього. У 1870-му міська влада вирішила навести з цим лад. Вулицям присвоювали нові постійні назви, а будинкам – порядкові номери (зліва вулиці – непарні, справа – парні). Окрім того, вулиці кілька разів перейменовували – у 1920-х, 1940-х, 1990-х роках. До деяких з них приєднували сусідні. Це вносило плутанину під час історичних досліджень міста.

– Що у Ваших виданнях читач може прочитати ще такого, чого немає в інших дослідників міста Лева?

– Візьмемо кам’яниці колишнього середмістя. Кожна з них за австрійських чи польських часів – це був окремий світ, своя ієрархія. Двірник (тоді його називали господарем або сторожем), обов’язково мав жити у кам’яниці. Він стежив за чистотою і порядком. Брама для чужих і навіть для «своїх» після десятої вечора зачинялася. Хто запізнився, мусив будити двірника. За це платив йому 10 грошів (по-сучасному – чайові). Така в давнину була негласна «традиція»…

У спадок від батька мені дісталася книга Францішека Яворського «Львів прадавній і вчорашній». Оскільки батько працював фотокореспондентом газети «Львівський залізничник», то збереглися його світлини з елементами архітектури Львова. Так от: в одній зі своїх книг я помістив татове фото колишнього монастиря Кармелітів (нині – вулиця Просвіти). Виявляється, у 1960-х роках на мурах цього монастиря був барельєф із польським орлом та гербом Собєських – «Яніна», нині барельєфа нема.

Ще один цікавий факт. У 1899-1902 роках, коли зводили Львівську оперу (тоді – Великий міський театр), заступник тодішнього президента Королівського столичного міста Львова (міського голови) Михайло Міхальський щоранку дорогою на роботу заходив на будову і цікавився, як просуваються справи. Адже театр зводили за кошти міста, і кожен крейцар був порахований. До слова, керівником будівельних робіт був Іван Левинський, відомий професор Політехніки.

Про історію міста написано чимало. Насправді ще стільки нового і невідомого, що Львів відкриваю для себе щодня.

Розмовляла Валентина Шурин

Довідка. Львовознавець, письменник, журналіст Ігор Мельник народився 8 липня 1952 року у Львові. Після закінчення середньої школи № 28 з 1969 року навчався у ДУ «Львівська політехніка», працював інженером-конструктором. Заступник голови Львівського Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» (1990–1994 р.р.). Працював у газеті «Поступ», часописах «Галицька брама», «Річ», «Місто».

1988 року створив у Львові Товариство рідної мови ім. Шевченка (нині – «Просвіта»), яке з лютого 1989-го стало всеукраїнським. Депутат обласної та міської рад І демократичного скликання (1990-1994). Автор книг «Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини» (2008), «Львівський Новий Світ та південні околиці міста від Святого Юра до Наварії» (2009), «Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова» (2010), «Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова» (співавтор – Роксоляна Загайська, 2010), «Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова» північних околиць міста Львова» (2010), «Львівське Середмістя: всі вулиці, площі, храми, кам’яниці» (2011), «Галицьке передмістя та південно-східні околиці Львова» (2012), «Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова» (співавтор – Роман Масик, 2013).

Читайте також:

Loading…

Loading…