Вибір між безпекою і зарплатнею. Слово на захист перевізників

logo


На ринку автобусних перевезень потрібна чесна конкуренція, а витрати на пільговиків мають компенсуватися з бюджету. Інакше ми приречені на погану якість послуг.фото: cdn2.autocentre.ua/

фото: cdn2.autocentre.ua/

Нещодавно компанії перевізники вкотре зажадали від міської влади компенсації витрат на перевезення пільговиків, яких, за їхніми підрахунками, в маршрутках 55%. Місто погодилось переглянути умови пільгового проїзду, але не піднімати тарифи. Голова Асоціації перевізників Львівщини Іван Велійка вважає, що міська влада повинна ухвалити стратегічні рішення для розвитку галузі.

Зараз у Львові є тільки два автопідприємства, які мають угоди з містом про перевезення пасажирів. Це ТОВ «Міра і К» та ПАТ «АТП-14630». Решта працювали й досі працюють поза правовим полем, і з цим треба наводити лад. Потрібна якась визначеність. Ніхто не буде вкладати гроші, не знаючи, що на нього чекає завтра.

Сьогодні автобус вітчизняного виробництва середнього класу коштує 1,8 мільйона гривень. Десять автобусів – це 18 мільйонів. За теперішніх умов, якщо це кредитні кошти, такий автобус окупиться за п’ятнадцять років.

А потреба в автобусах дуже велика. Якщо не брати до уваги 55 автобусів, закуплені комунальним АТП-1, вік автобусів на маршрутах Львова сягає десяти років. Їх мали би списувати після п’ятого року експлуатації. Це ненормально! Та якщо найближчим часом не будуть ухвалені правильні рішення, ці автобуси муситимуть працювати далі.

Наведу приклад. На одному з маршрутів середня виручка водія – 1744 гривні на день. Якщо порахувати, що сьогодні перевізник купує гуртом пальне за 21,3 грн за літр, і додати до цього шини, зарплатню, електрику, газ та інші витрати, ми отримаємо 2300 гривні. Де взяти різницю? Доводиться заощаджувати на гумі, на технічному обслуговуванні, на зарплатнях інших працівників автопарків, окрім водіїв. Перевізник залізає в борги.

До речі, місто виділило у статутний фонд АТП-1 20 мільйонів гривень, бо вони теж мають борги – за запчастини, електрику, газ, оренду. А приватника нема кому дотувати: він мусить десь узяти ці гроші. Потім це виливається у відірваних колесах, у тому, що автобус в’їхав у стовп, тощо.

Безпека людей – головне. І директор підприємства стоїть між двома вогнями: безпека людей і зарплатня. Євангеліє вчить нас, що невиплата зарплатні – страшний гріх. І за одне закон карає, і за друге. Ти стоїш перед вибором: оновити автобуси чи виплатити зарплатню, бо і на те, і на друге грошей не стане. Між цими двома полюсами керівник балансує, а над ним нависає угода про перевезення, підписана з міською радою.

На сьогодні потрібно 800 мільйонів гривень, щоб мінімально монетизувати пільговиків в області зі Львовом включно. Львів і область разом виділяють 40 мільйонів – у 20 разів менше. У природі чудес не буває. Різниця між цими двома цифрами – 800 і 40 мільйонів – і є втратами автотранспортних підприємств. Це гроші, які могли би піти на нові автобуси та нормальні зарплати.

Якби у Львові нам видавали компенсацію за пільговиків повністю, ця сума становила би 130 мільйонів гривень. За цих умов питання тарифів не стояло б так гостро. Я думаю, кожне підприємство могло би скеровувати бодай 5% на закупівлю нових автобусів.

Йдеться не лише про те, що нам не компенсують витрати на перевезення пільговиків. Йдеться про стратегічні рішення в нашій галузі. Місто мало б чітко визначити частки ринку для комунального та приватного перевізників: оця частина пирога належить АТП-1, а цю мають зайняти приватники. Нині всі говорять про те, що буде єдине комунальне підприємство замість нинішніх учасників ринку. Це неправильно, коли на ринку працює одна компанія-монополіст. Конкуренція мусить бути, і в цій конкуренції потрібні рівні умови для приватників і комунального підприємства. Зараз її немає. Доступ АТП-1 до ресурсів майже необмежений, а приватні перевізники можуть хіба що брати кредити під 21% річних.

Я не раз звертався з цього приводу до міської влади, але відповіді не отримав. Як приватний перевізник я не прошу грошей із міського бюджету, але нехай місто виступить гарантом, третьою стороною в отриманні кредиту на транспорт, який ми закупимо для міста. Навіть така гарантія зменшила б нам кредитне навантаження.

ЄБРР дає місту кредити у євро під 4% річних. Їх можна було б, наприклад, на рівних умовах розподілити між усіма перевізниками. Інший варіант: місто могло би провести конкурс і надати ці кошти перевізникам, які відповідають визначеним критеріям. Усе-таки 4% річних у євро – це не 21% у гривнях.