29-річна львів’янка стала єдиною жінкою в українській збірній на Іграх Нескорених у Канаді

logo
115778_29_richna_lviv_janka_stala_edinoju_zhinko.jpeg


Катерина Михайлова усе своє життя бореться зі стереотипами про жінок. В дитинстві гралась пістолетами, в підлітковому віці ганяла у футбол і брала участь у дворових бійках. Разом з майбутнім чоловіком пішла в АТО. І тепер вона єдина жінка-ветеран, яка разом з 29 іншими ветеранами АТО вперше їде відстоювати честь України на Іграх Нескорених (Invictus Games) у Канаді.

Дніпро, Луцьк, Київ, а після АТО Катя з чоловіком вже майже рік у Львові.

– Коли повертались із війни, то було два варіанти – Київ або Львів. Київ Петрові не дуже подобається, бо він розтягнутий, багато народу, а мені – навпаки, подобається Київ, бо там життя активне. А Львів – гарне місто, я ще до війни приїжджала сюди до друзів, мені дуже сподобалось. Та й Петро дитинство тут провів. І ми прийшли до консенсусу – залишаємось у Львові.

Він працює барменом у «Cat-Сafe», а вона фотографує та інтенсивно готується до змагань Invictus Games, де стрілятиме із лука. Стрільба з лука для Каті заняття нове. Раніше вона таким видом спорту не займалася. Але завдяки наполегливості і бажанню вчитися показує чудові результати.

Вже на початку розмови Катя підкреслює – вона родом із Дніпропетровщини.

– Я народилась у Нікополі. Це не Донбас – тут люди зовсім по-іншому міркують. Нікополь – це козацький край, у нас колись була Микитинська січ, патріотичний рух за Україну у нас завжди був активний. Моє оточення там було переважно українськомовним, патріотичним.

Тому і не дивно, що дівчина стала активною учасницею подій Майдану, а згодом пішла і в АТО.

– Ми з Петром були парамедиками на Майдані, потім нас відправили на підсилення в Одесу. Побули там кілька тижнів, а тоді повернулись до Києва. Якраз починались активні бойові дії, і частина друзів із Майдану пішли в АТО. Ми з Петром тоді поговорили, і я кажу йому: «Ти, як хочеш, а я піду на війну».

Пішли удвох. Найважче, згадує Катерина, було знайти батальйон, де жінок сприйматимуть як повноцінних бійців.

– В українському суспільстві досі побутує стереотипне мислення про жінок. Жінка повинна вдома сидіти, народжувати дітей, хатніми справами займатись і більше нічого не робити. Я проходила вишкіл з хлопцями у Нацгвардії, коли був перший набір з Майдану. Нас було 6 дівчат на 300 хлопців. І нас тоді попросили звідти, бо ми жінки, а «жінками ніхто командувати не буде». Пам’ятаю, що через таке навіть одна сотня повністю знялась і пішла з Нацгвардії, бо дівчина, яка з ними була – їхній невід’ємний побратим і вони сказали, що або всі разом, або ніхто. В «Донбасі» мені теж сказали, що дівчат не набирають. Нарешті знайшовся «Айдар». У ньому були друзі наші з Майдану, вони поговорили з комбатом, і він сказав, щоб я приїжджала, все нормально. Так і було.

Та Катя досі не може змиритись, що її стільки разів відсіювали лише через те, що вона жінка.

– В Ізраїлі жінки військовозобов’язані, в Норвегії зараз жінки теж проходять строкову службу. Це ж моє рішення було, я хотіла воювати, мала певні знання в медицині, мала практику на Майдані. Не брати мне тільки через те, що я дівчина – це дурість командування!

Майбутнє подружжя на передовій було парамедиками.

– Ми були у складі бойової групи. Виконували функції звичайних бійців – стріляли, кидали гранати, а крім цього всього, ще і надавали медичну допомогу. В нас у 2014 році аптечок нормальних навіть не було. Бійці мали зі собою тільки джгут Есмарха, перев’яз-пакет і все. А коли на фронті перебуваєш, то навіть зубний біль може легко вплинути на твою боєздатність. Тому я зі собою тягала скриньку для риболовецьких снастей, а в мене там – ліки. Я якось порахувала все, що на мені було, разом з аптечкою, з бронежилетом – то вийшло десь 20 кг.

Ви згадали про нестачу медикаментів, а як на той час було з озброєнням?

– Коли я приїхала в АТО у травні 2014 року, в нас було сто стволів на батальйон людей. Ми на початках бігали з наточеними саперними лопатками! В червні нам нарешті привезли зброю.

Катя попала на передову якраз в той період, коли бойові дії були у розпалі.

– Наш батальйон тоді 13 населених пунктів звільнив. Перший мій бій – я їхала в супроводі з швидкою допомогою в місті Щастя, це була спецоперація за Металіст. З того часу я брала участь в усіх спецопераціях неподалік Луганська, аж до операції в Лутугіному, там ми з Петром отримали травми голів.

Багато ваших побратимів та посестер тоді були поранені, хтось помер, довкола неспокій – як ви переживали той час?

– В нас, в принципі, з війни ніхто здоровим не вийшов, бо ми були у складі штурмової групи, постійно були на передовій і постійно хтось отримував якісь травми. Нам дуже допомагало те, що наш командир взводу – «Берет» вчив нас цинізму. Він жартував на тему смерті. Це нам допомагало тим, що ми просто не розвалилися. Ми тримались нормально. І навіть коли наші побратими зі взводу загинули, ми сприйняли це мужньо. Перенесли це без істерик.

Ми знаємо не так багато випадків, коли на передову йде пара.

– Психологічно це дуже важко, бо ти боїшся за людину. Постійно боїшся, що її можуть прибити. Але я була готова до того, що Петра може в якийсь момент не стати, що мене може не стати. У Петра був інший пунктик – він казав, що якщо мене приб’ють, то йому взагалі нема дороги назад. А я йому пояснювала, що це війна, все може статись. Ти можеш з людиною розмовляти, мати стосунки з нею, а вже за кілька хвилин її нема…

27 липня Катя тепер щороку святкує свій другий день народження.

Катерина Михайлова (фото Володимира Алексевича)

– Це була спецоперація по розблокуванню Луганського аеропорту, 27 липня 2014 року. Наша група опинилась попереду всієї колони. Спочатку йшли сапери, а тоді ми. Пролунав вибух, поцілили по нас. Я побачила, як хлопці наші бігли, і в момент – вони просто лежать. Мене вибуховою хвилею трошки розвернуло – не відкинуло, як в американських фільмах показують (усміхається).

Я лежу в траві обличчям, підіймаю голову, не можу зрозуміти, що відбулось, якогось болю від вибуху я тоді не відчула. Я думаю, що мене врятувало те, що у мене були беруші у вухах і на очах окуляри. Я тоді ще на адреналіні друга перев’язала, йому осколок в коліно залетів, йому тоді теж пощастило – осколок пройшов м’які тканини і не зачепив життєво важливі судини. Петро на той час побіг вперед. Потім був ще один вибух. Тоді хлопці відпровадили мене до Петра, він якраз перев’язував одного пораненого, я ще одного побачила, почала йому допомагати, але він, на жаль, не вижив, у нього була велика вибухова травма.

А що було, коли адреналін послабився?

– Таке враження було, що мене мішком з піском по голові били. Коли адреналін мене відпустив, почались запаморочення, дуже сильно нудило, постійно хотілось води. Ми ввечері тільки повернулись із цієї спецоперації. Мене хлопці із Першої танкової закинули на танк і я з ними ледь-ледь доїхала. Я трохи плавала – трохи їхала, не було іншого транспорту, на якому б можна було повернутись.

Наступного дня Катю доправили до шпиталю у Щасті.

– Я приїхала і просто рухнула. Я напевно добу спала. З Щастя мене відправили у Переможне, звідти санавіацією відправили до Харкова, далі – до Полтави, а потім був вже довгий період лікування.

Того дня, 27 липня 2014 року контузію отримав і її майбутній чоловік – Петро. Однак якщо в Каті все проявилось одразу, то у нього лише через кілька днів. Пара зустрілась знову вже у лікарняних палатах Полтавського госпіталю.

Свою участь у бойових діях від батьків вони ретельно приховували кілька місяців. Аж поки Петро не дав інтерв’ю одному із каналів.

– В мене мама дуже мирна. Ще коли я була на Майдані, то вона постійно дзвонила, плакала, щоб я їхала додому. А коли я пішла на війну, то я знала, яка реакція в мами буде, тому не казала їй про це. Говорила, що я просто волонтер під Києвом. А потім Петро дав інтерв’ю «Громадському» і мама це побачила, дзвонить і питає: «А що то Пєтя, розповідає, що ви на війні були, травми отримали?» А ми якраз були поряд у Полтавському шпиталі. Я даю йому трубку і кажу: «Тепер сам виплутуйся!» Так Пєтя і «спалив» нас. Але мама все сприйняла мужньо, єдине, що завжди нагадувала, щоб ми оформились, щоб все пильнували.

Після лікування Катю та Петра мобілізували. Але за короткий час вони знову змушені були взяти лікарняні – давались взнаки травми голови, отримані у липні 2014. Ще на деякий час Петра затримала зламна рука, а Катю – бронхіт. А вже у березні 2015 року Катерина та її хлопець знову були у строю. Цього разу обороняли Луганську ТЕЦ. Петро пробув на передовій до липня, а Катя – до жовтня.

Після демобілізації пара одружилась. Живуть у Львові. Петро влаштувався барменом у кафе із живими котами. «То для нього терапія», – пояснює Катя. А дівчина почала фотографувати.

– Одразу після виходу на демобілізацію я купила собі дзеркальний фотоапарат. Збираю гроші – купляю собі об’єктиви. Мені це подобається, це для мене психологічна реабілітація. Мене найбільше макрозйомка захоплює – всіляких павуків-жуків фотографувати, тварин. Іноді доводиться і людей фотографувати, але з людьми важко працювати.

А ще Катя – єдина жінка, яка їде презентувати Україну на Invictus Games в Канаду разом із 29 іншими ветеранами АТО.

– Я завжди всім пояснюю, що я такий самий боєць, як інші, тому не потребую до себе якогось спеціального ставлення. Наша основна проблема у тому, що жінок на передовій ігнорують. Тому у відборі на Invictus Games брало участь дуже мало дівчат. Я надіюся, що вони подивляться на мене наступного року подумають, а чому б і їм не спробувати.

Хочу просто своїм прикладом показати іншим бійцям, що не треба сидіти вдома. Після повернення треба чимось займатись, не важливо чим – спорт, музика, інша якась творча діяльність. Треба виходити за межі свого стану. Не обов’язково, якщо ти до війни працював на заваді, тепер повертатись туди. Швидше за все, ти просто не зможеш там далі працювати. Але можна пробувати щось нове, мінятись.

Катерина Михайлова є єдиною жінкою у складі національної збірної України, яка цього року вперше візьме участь у найпрестижніших світових змаганнях для ветеранів Invictus Games (фото Viva)

А як це – бути жінкою-ветераном?

– Для мене завжди ветеранами були дідусі та бабусі з букетами квітів на 9 травня. Моя бабця під час ІІ Світової війни була зв’язковою у Червоній армії, вона два роки провела на війні, перемогу зустріла у східній Німеччині. То вона для мене справжній ветеран, ми 9 травня завжди з нею ходили на паради, вона зустрічалась там із своїми побратимами. А який я ветеран? Я захисник, але не ветеран.

Хоча в Америці, наприклад, дуже розвинене ветеранське середовище. Але і в них не завжди так було. Їхні вояки, які прийшли із В’єтнаму переживали те саме, що і наші, які повернулись із Афганістану, їх не визнавали, вони нікому не були потрібні. Але потім ветерани, які прийшли з В’єтнаму, самі почали створювати ветеранський рух, допомагати одне одному і так вийшли на той рівень, який є в Америці зараз.

Після пережитого в зоні АТО, Катя переглянула власне оточення.

– З багатьма друзями перестали спілкуватись, бо ми зараз на різних планетах. Дехто досі не розуміє, що в Україні йде війна і ми воюємо з росіянами, а не зі своїми. А я якось, певно, ще не повернулась із тої війни, бо реагую на вибухи, постійно війна сниться, постійна сконцентрованість, постійне очікування чогось…

Що вас як ветерана АТО дратує найбільше?

– Мені дуже довго доводилось боротись із тим «Как? Девушка, на войне? Что ж вы там делали?» Та те саме, що й хлопці! Надавала медичну допомогу, тримала у руках зброю, захищала свій край. І в засідках сиділа, і в секретах сиділа, і в зачистках брала участь. Разом зі всіма була у складі бойової групи. Ніяких пільг, ніяких поблажок.

Тим жінкам, які все ж наважаться пройти її шлях, Катя радить набратись терплячості та наполегливості.

– Треба спочатку добре подумати над тим, чи ти це витримаєш. Тобі постійно доведеться боротись зі стереотипами. Це треба просто пережити. В мене ця боротьба ще з дитинства. Мені завжди казали, що дівчатка не повинні бавитись машинками і пістолетами, вони повинні носити бантики і стрибати на скакалочках. А в нас з хлопцями була футбольна команда, ми жили футболом, потім і бійки були, в кого ж не було дворових бійок? (усміхається).

Я займаюся тим, чим мені подобається займатись. Буде подобатись макраме, вишивання чи ще щось, то буду цим займатись. Зараз мені подобається стріляти з лука і я це роблю. Не треба мислити стереотипно, якщо тобі щось подобається – роби це. Тим більше, що живемо ми у ХХІ столітті – столітті рівних прав.

А поділитися?