Донеччанка у Львові розповіла про російських офіцерів і кадировців

logo
148867_donechchanka_u_lvovi_rozpovila_pro_rosijs.jpeg


Львів – Життя у монастирі і заробіток вишиванням та писанням ікон. Вже понад рік саме так дає собі раду у Львові переселенка з Донецька Світлана (ім’я змінено з міркувань безпеки). Два з половиною роки прожила вона в окупованому Донецьку і не витримала – сіла в автобус і поїхала на «велику землю». Донеччанка поділилась своїми гіркими споминами.

Молода жінка знайшла прихисток в одному з жіночих греко-католицьких монастирів у Львові. Цей дах над головою став порятунком у безнадійній ситуації. Оскільки знайти місце в гуртожитку нереально, винаймати квартиру жінка не має за що.

Два з половиною роки прожила в окупації. Там не розумієш, наскільки зруйнована психіка. Зрозуміла це тут

«Два з половиною роки прожила в окупації. Важко витримати було. Там не розумієш, наскільки зруйнована психіка. Зрозуміла це тут. Декілька психологів мені пояснювали, що коли війна, то вмикається захисна реакція. Я там була два з половиною роки, в морози і в квартирі без скла і не хворіла, а тут почала хворіти. Тобі щось там вмикається всередині – захист на виживання, щось організм сам підказує», – розповідає жінка.

Одного літнього дня у 2016 року Світлана купила квиток, сіла в автобус і поїхала у Київ, а вже звідти у Львів. Тут, каже, зрозуміла, якою сильною була російська пропаганда на Донбасі, яка вклала людям міф у голови, що «донецькі годують «западенців».

«Якщо є квиток, то випускають. Є правило в «ДНР», якщо автобуси виїжджають до 4:30, а «комендантська година» десь до 6-ї ранку. Нас зупиняли один-два рази, поки мама проводила. У мене була сумка, сказала, що їду до родичів у Київ. То більш-менш «лояльні» були «денеерівці». З Києва поїхала у Львів. Мені запропонувала тут одна людина пожити, ми у соцмережах познайомились. Що мені кинулось у вічі? Я відвикла за цей час, що на вулицях їдять і багато всього є з їжі. Це було просто дивно мені бачити, що так багато їжі на вулиці», – розповідає жінка.

«Валізка тривоги»

У Львові Світлана заробляє вишиванням. Шовковими нитками, гладдю вишила десятки картин. Це – світ, у який вона занурюється з думками і своїми споминами. Із нитками і тканиною не розлучається. А ще жінці випала нагода навчатись в іконописній школі Українського католицького університету. Завдяки творчості вдається трішки заробити. Вишиванням займалась і в Донецьку, ще зі шкільних років. Коли був анексований Крим, то зрозуміла, що біда прийде і в її місто. Відтоді біля дверей стояв спакований наплічник, який називала «валізкою тривоги».

«Насправді дуже важко скласти речі на такий день, щоб така валізка була з усім потрібним. Там були печиво, банка консерви, дві пачки пюре, ніж, виделка, ложка, засоби гігієни, шоколадка, трішки цукру, нитки, голка, моє Євангеліє з дитинства, комп’ютер і документи, це найголовніше. Війна навчила завжди мати при собі паспорт, ідентифікаційний код і довідку переселенця», – каже жінка.

Світлана була учасницею Майдану в Донецьку. Пригадує, як щовечора, о 22-й годині, на джипах привозили «тітушок». Вони відрізнялись від місцевих «гопників», розповіла Світлана, розраховувались у крамницях новими 200-гривневими купюрами. Тоді донеччани не вельми зважали на них.

У травні-червні 2014 року. Коли почались постріли, то таке враження, що ти потрапив у фантасмагорію. Я чула всі постріли від аеропорту, бо жила не дуже далеко

«Сильна віра була, що це нереально. Думали, що Ахметов та інші не потерплять бидлоти, – каже вона. – А шахтарі, які десятиліття «кічились», які вони круті, виявилось, що вони взагалі себе бояться. У травні-червні 2014 року думалось, що це не недовго. Коли почались постріли, то таке враження, що ти потрапив у фантасмагорію, що це відбувається не з тобою. Коли перші почались стрільбища, у місті були вихідні. Я чула всі постріли від аеропорту, бо жила не дуже далеко. Все треба було перетерпіти – так думала».

Світлана розповіла, що найкращі лікарі, сотні активних людей, підприємців виїхали з Донецька поспіхом. У їхні покинуті помешкання в центрі міста поселились російській офіцери.

«Російські офіцери дуже хитрі і поводились ввічливо. То бабульку через дорогу переведуть, то собачку нагодують. Весною-влітку 2015 вони приїжджали родинами, поселялись у центрі, в ті хати, з яких виїхали заможні люди. Бульвар Пушкіна заселяли. Багатьом люди не здають квартири, до слова. Ріелтери бояться мати справу з росіянами, бо мають страх, що прийдуть українці і будуть проблеми. Тобто, і нашим, і вашим», – зауважує Світлана.

Зубожіння населення, невпевненість у завтрашньому дні – таким пригадує окупований Донецьк жінка. Найтривожнішими і страшнішими, каже, були дні, місяці, коли у місті з’являлись чеченські найманці.

Влітку і до вересня 2014 року було страшно вийти на вулицю. Дітей батьки водили містом

«Дуже було страшно, коли приїжджали чеченці, – зазначає Світлана. – Один одного попереджали, щоб дівчат батьки самих не випускали на вулиці. Влітку і до вересня 2014 року було страшно вийти на вулицю. Дітей батьки водили містом. Крали на околицях Донецька, якщо їх знаходили, то вже мертвими. Візьмуть, побавляться і тіло залишать. Люди про це все знали. А як мали реагувати? З травня почали ходити з автоматами і досі так ходять».

Світлана вірить, що за років десять Донецьк буде звільнено, і це місто буде українським. Але, як складеться за це час її життя? Зізналась, що тішиться кожному новому дню.

А поділитися?



Вам має сподобатись...