Хто такі скіфи?

13.10.2016 07:04

Про скіфів, войовничий народ, що колись жив на території сучасної України, створено багато легенд. Але й матеріальних свідчень з того часу теж чимало, їх, як правило, знаходять у похованнях скіфських царів — курганах, пише газета “Експрес”. 

Саме в одному з них, Товстій Могилі, у 70-х роках минулого століття була знайдена легендарна золота пектораль — нагрудна прикраса скіфського царя.

А нещодавно список скіфських знахідок поповнився ще однією — на Дніпропетровщині археологи натрапили на поховання воїна-велета нетипового й для нашого часу зросту — 190 см. Поряд лежав його меч.

А що взагалі відомо про скіфів? Про їхні зовнішність, звичаї, культуру, характер? Яким був народ Скіфії, на руїнах якої врешті постала частина України? Про це розповів Олександр Стражний, учасник понад 30 археологічних експедицій Інституту археології НАНУ, дослідник.

— Що взагалі відомо про скіфів і Скіфію?

— Вважається, що скіфи, кочові іранські племена, вторглися у причорноморські степи, де хазяйнували кіммерійці, на межі VІІ — VІ ст. до н. е. І досить легко зайняли майже всю територію сучасної України. Панували скіфи на українських землях якихось 300 — 400 років — від VІ до ІІІ ст. до н. е. Але залишили про себе пам’ятний слід.

На думку одних дослідників, скіфи — висококультурний, мудрий народ. А давньогрецький історик Геродот то подає їх як зразок, то підкреслює їхнє “варварство”. Слово скіф з давньогрецької мови перекладається як “похмурий, недоброзичливий”.

Але насамперед скіфська держава зарекомендувала себе як добре налагоджена військова організація. Скіфи тримали під контролем торговельні шляхи, що сполучали античний світ із рільничими районами лісостепу. До речі, на цю територію претендували й македонці. Але, поставивши на коліна півсвіту, скіфів подолати вони так і не змогли. Зате скіфи вельми поважали своїх добрих сусідів – північно-причорноморських греків. Близькість скіфів до античного світу не лише прилучила їх до високої цивілізації, але й дала їм можливість збагатити світову культуру своїми шедеврами — ювелірними виробами із золота й срібла.

— Якою була зовнішність скіфів?

— Їхні художники нічого, крім богів і звірів, не малювали. Однак до нас дійшло безліч скіфських “портретів”, виконаних неперевершеними майстрами того часу — греками. Ось, наприклад, зображення скіфів на відомому кубку з кургану Куль-Оба. Довге волосся, середньої довжини вуса та борода. Якщо скіфа поголити, зачесати, помити, його буде важко відрізнити від нас із вами! 

— А що ще відомо про характер, звичаї, традиції, загалом менталітет скіфів?

— За описом давньогрецького історика Геродота, скіфи жодному ворогові, який напав на їхню країну, не давали врятуватися. Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: коли скіф убиває першого ворога, він п’є його кров. Голови всіх убитих в бою скіфський воїн приносив цареві. Тому що тільки той, хто приніс такий важливий трофей, одержував свою частку здобичі. Коли скіфи укладали угоди з клятвою, то робили це так: наливали у великий глиняний глек вина і змішували його з кров’ю із стегон обох учасників угоди.

— А взагалі скіфи випити любили?

–- Раз на рік кожен скіфський правитель у своєму краї улаштовував свято вина. Однак пити мали право лише шановані люди,  себто вбивці. Тим, які особливо відзначилися, даровано привілей випити аж два кубки. Причому скіфи вино не розбавляли водою, як греки. Але загалом п’яницями не були. Зате скіфи любили порозважатися з… конопляним насінням. Його кидали на розпечені камені й, насолоджуючись п’янким димом, верещали від задоволення.

— Які ще історичні факти про звичаї скіфів збереглися?

— Наприклад, вони не мили свого тіла водою. Їхні жінки лише змочували шерехатий камінь і на ньому розтирали кипарисову й кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазували усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахли, а по-друге, коли наступного дня знімали шар цієї “маски”, їхня шкіра ставала чистою і блискучою.

А ще у скіфів було своєрідне ставлення до медицини. “Лікарів”, які ставили неправильний діагноз хворим, заштовхували в купу хмизу й спалювали.

— А якою була скіфська релігія?

— Визнавали скіфи багатьох богів. Але святилища ставили лише одному — покровителеві війни Арею. Тільки йому вони приносили найпочесніші, зокрема й людські, жертви, поклоняючись єдиному своєму фетишу — мечу. В особливій пошані була і покровителька любові Аргімпаса. На скіфських золотих виробах найчастіше зображена саме вона.

— Якими були скіфські обряди поховання?

— Ось як це описав Геродот. Коли помирав цар, скіфи викопували у землі велику чотирикутну яму, вкривали тіло померлого воском (перед тим очищали від нутрощів  черево), наповнювали його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивали. І перш ніж поховати, клали покійника на віз і перевозили до іншого племені. Ті, до яких привозили померлого, відрізали кінчик свого вуха, стригли на голові волосся, дряпали собі в різних місцях плече, вкривали синцями лоб і ніс, проколювали стрілою ліву руку.

У просторому склепі ховали також одну з царських наложниць, яку перед тим задушили, чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей, зокрема золоті чаші. А далі насипали землю і споруджували великий курган, намагаючись зробити його щонайвищим. Ці кургани збереглися й дотепер, та більшість розорана й пограбована.

А пересічних скіфів, коли ті помирали, найближчі родичі клали на вози й перевозили до домів приятелів. І кожен із них приймав їх і частув усіх, хто супроводжував померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, що й живим. І так сорок днів возили покійників, а вже потім їх ховали…

— Чи можна вважати українців нащадками скіфів?

— Те, що в жилах сучасних східних слов’ян тече якась частина скіфської крові, уже довели генетики. У ІІІ столітті до Різдва Христового у південноукраїнські степи вдерлося декілька агресивних етносів — сармати, готи, фракійці, кельти. Вони й знищили Скіфію як державу. Вважається, що скіфи-рільники і є предками степових слов’ян. Скіфи нікуди не поділися — осіли й залишилися на цій землі.

А ще скіф ніколи не лишав на полі бою пораненого товариша, а того, хто потрапив у полон, визволяв ціною свого життя. Скіф ніколи не покидав у біді — ця риса менталітету скіфів передалася і нащадкам.

Ірина КОНТОРСЬКИХ

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter