«Криваві весілля» галицької молоді

logo
106466_krivavi_vesillja_galickoji_molodi.gif


Версия для печатиВерсия для печатиФото:

У суворі міжвоєнні часи мало який сільський юнак вибирався на весілля без ножа в кишені. Молодеча енергія, не знаходячи вільного виходу, виливалася в «пияцькі галабурди» та «криваві весілля». «Ніякі організації старшого громадянства не заступлять молоді організацій, яких вимагає сама молода природа», – робила висновок стурбована громадськість.

Людям властиво ідеалізувати минуле. Особливо, те, у якому вони не жили. Так, «бабцю Австрію» і зараз нахвалюють люди, які ледь застали міжвоєнну Польщу. Особливо викликають подив ті (зазвичай чоловіки старшого віку), які з захватом просторікують, буцімто колись у Галичині на всьому весіллі випивали лише одну пляшку горілки (хоча самі вони від такої забави були би не у захваті). Насправді ж таких весіль було вкрай мало, як і безалкогольних. У Галичині випивали часто і багато, про що свідчать, поміж іншим, численні статті у пресі.

Цей текст – про деморалізацію галицької молоді через пияцтво та розбишацтво. Ці явища не були тотальними, але у кожному повіті траплялися випадки злочинів – вбивств і крадіжок – через споживання алкоголю. Ситуація тривала десятиліттями і до певної міри не вирішена до нині.  

Пияцькі галабурди

Пияцькі галабурди, горівчані забави, криваві весілля – всі ці означення стосувались весільних святкувань в українських селах міжвоєнної Галичини, на яких молоді парубки зводили між собою порахунки. Причин було багато, а у фіналі – смерті, важкі поранення й ув’язнення.  

«Нема тижня, щоби не приходила звістка з сіл про кріваві порахунки на весіллях, де пристрасти розбурхані алькоголем вкладають людям у руки ножі та револьвери», – читаємо в одному з численних дописів до рубрики “Новинки” газети “Діло”, що регулярно з’являлись упродовж 1920-1930-х років ¹. «Зачались весілля, а з ними множаться кріваві випадки», – так розпочинається матеріал у рубриці «Новинки» 23-го числа «Українського голосу» ². У селі Чернева на весілля до господаря Дмитра Пуцивята прибули кілька парубків із сусідньої Старяви, які спровокували бійку. «Видко господар не жалував горівки і весіллє перемінилось в піяцьку галабурду», – читаємо у дописі. Старявецький парубок Михайло Горбатий кинувся зі своїми товаришами на Івана Федевича й убив на смерть. Наприкінці допису докір у бік мешканців села: «Так отже село Чернева, яке дотепер мало добру славу як свідоме село, покрилось неславою, бо там є ще господарі, що справляють пияцькі весілля».

«А зрештою, що там мають робити парубки зі Старяви?» – резонне запитання. В багатьох випадках бійки відбувались між парубками з різних сіл. Старява у Мостиському повіті мала винятковий імідж: «Таж це село має лиху славу в цілій околиці і як лишень звідти появились парубки на весіллю, то можна було надіятись, що прийде до якоїсь галабурди» ³.

Ще одне криваве весілля на Мостищині, зафіксоване у пресі, мало місце у Санниках. На нього прибуло аж 15 парубків із сусідніх Стоянців. У дописі читаємо: «Горівки було досить, той забава була горівчана. В часі танцю прийшло до бійки між парубками місцевими, а парубками зі Стоянців, і та бійка закінчилась тим, що убито на смерть 3 людей, а 5 тяжко поранено. Ранено також і молодого, тому весілля розв’язалось, а на місце прибули жандарми і з’їхалась комісія судово-лікарська. От до чого веде наших селян горівка, без якої темний чоловік не знає забави» ⁴.

У пресі неодноразово робилися заклики проти ганебної практики надмірного споживання алкоголю на весіллях. В одному із них, «Чи варто на весіллі впиватися?», читаємо:

«В осінній порі відбувається багато весіль по селах. З тої нагоди нераз таки добре ллється всякого роду алькоголь; кого не стане на добрий, то принайменше на підроблену денатурку. Але чи зміна стану молодої пари дійсно вимагає того, щоб закручувати людям голови деколи до безпамяти? Чомуж замість культурно радіти тим, що твориться для нації нова надійна родина – має хтось у приступі пияцького шалу виробляти болючі в наслідках бешкети?»

У цьому ж дописі закликають збирати по весіллях гроші на “Рідну Школу” ⁵. Така практика існувала, хоча й рідко зустрічалась. У Мостиському районі таке весілля без алкоголю зафіксовано у Черневі – вінчалися Іван Горбатий і Анна Королик. Гості, як читаємо у дописі, «не тільки забавлялися весело і тверезо, але йдучи за гаслом “замісць на алкоголь гроші на Рідну Школу!”, зібрали між собою 7.30 зол. і переслали до Головної Управи Рідної Школи у Львові» ⁶.

Створення по селах просвітницьких організацій не завжди давало очікувані плоди. Так, активні господарі Поповичів 1925 року заснували кооператив і задекларували, що його «завданням є економічно освідомити і зорганізувати громаду». Але вже у дописі в 47-му числі «Українського голосу» активні кооператори скаржилися: «…Наші громадяне (а навіть деякі члени кооперативи!) замість зорганізуватись у своїй кооперативі, «організовуються» у коршмі, де відбувається пиятика і дикі танці до рана. Та мало того – підпиті нападають на людей або допускаються поганих вчинків, як напр. отсей: Живе собі у нас купець-українець в найбільшій згоді з людьми, заробляючи собі чесно. От і до него посилають ці пияки по горівку. В провокаторській ціли, щоб після зробити на него донос, що він ніби то продає горівку. І в купця зробила жандармерія ревізію, але нічого не знайшла».

Від такої безвиході автори допису звертаються до місцевих священиків: «Побажати б, щоб на це село звернув бачну увагу не тільки парох з Хіднович (наше село не має окремого священика), але і молоденький целєбс з сусіднього села Яксманич» ⁷.

Специфічна ситуація склалася у Шегинях 1924 року. На Зелені Свята у місцевій читальні «Просвіти» її члени ставили комедію «Вихованець». Організатори похвалились, що вистава пройшла дуже добре і святкування на загал вдалося би якнайкраще, якби не відсутність майже всієї молоді. Парубки та дівчата «збойкотували» постановку комедії; в залі було видно лише кількох молодих господарів. Причина цього «бойкоту» полягала у конфлікті голови читальні та шегинівської молоді. На Вознесіння голова не дозволив провести у цьому приміщенні танці, мотивуючи своє рішення тим, що «перед Великоднем на знайшлась в цілім селі ні одна дівчина, щоби побілити Читальню». Автор допису розповідає, що «коли господар Читальні ходив по селі і просив дівчат, щоби прийшли змити підлогу в Читальні, то всі відмовлялися від цего, а були і такі, що говорили, що не підуть мити Читальні для голови».

Суть конфлікту лежала дещо глибше. У статті читаємо:

«В неділю і свята Читальня майже пуста, бо вся молодь проходжується по вулицях парами, а ніхто не цікавий заглянути до Читальні. На театральні вистави не ходять, а зате в часі танців саля Читальні не годна помістити натовпу молоді. Коли так дальше буде, то Читальня буде більше подобати на коршму, ніж на читальню «Просвіти».

Постановка кожної вистави стає справжнім випробуванням для режисера, який не може не те що підібрати, але просто набрати відповідну кількість виконавців. Парубки і дівчата відмовляються, вказуючи на свою занятість. Виручають молоді господарі. Голова читальні всю ситуацію виклав перед делегатами від молоді, і заявив, «що так довго не позволить на жадну музику, доки молодь не перестане уважати Читальню за коршму, і не заопікується нею, як належиться» ⁸.

Після цієї розмови, у відповідь, молодь «збойкотувала» виставу на Зелені свята. А дехто з парубків ще й пильнували вхід у читальню, аби завадити туди зайти іншим.

«Мало того! Всі «гершти» бойкоту зібралися під час вистави під Читальею і хто з молоді хотів іти на виставу, цему грозили побитєм. Молодь швендялася цього вечора по вулиці і вигукувала так, що громадський комісар та жандарм мусіли палицями проганяти і добре таки перетріпали кілька парубків та дівчат. На другий день показалась молодь настільки безлична, що вислала своїх представників до голови Читальні з проханням о дозвіл уладити танці в Читальні, гадаючи, що вже напевно одержить дозвіл» ⁹.

Автор статті в кінці пише, що на загал у селі добра молодь, а всю «руїнницьку» роботу, яка роз’єднує парубків і дівчат з Читальнею, ведуть декілька «паничів». Він пригрозив подати їхні імена у наступній статті, якщо ситуація не зміниться ¹⁰.

Птахи небесні

«Пташків» чи птахів небесних, себто вуличників, розбишак чи просто кримінальників, вистачало у кожному повіті. Нас тут не цікавлять професійні «збуї», а ті молоді парубки, що робили це з нерозсудливості. Випадків необдуманих нападів, які мали нерідко фатальні наслідки, на сторінках преси можна зустріти чимало. Один із них стосується Мостиського повіту: троє хлопців у Малнові невдало спробували пограбувати свою односельчанку. «В Малнові пов. Мостиска щораз більше сільська молодіж сходить на манівці», – так починається допис, зміст якого видається навіть дещо комедійним. Відбувалось це так:

«Оноді трьох парубків Михайло Даниляк (17 літ), Стефан Прийма (21 літ) і Гриць Тимів (19 літ) вибралися вночи до Пазьки Ясманіцької, щоб її обікрасти. Але Пазька опівночі пробудилась і вчула, що хтось на подвір’ю коло шпихліра господарить. Зірвалася як опарена і вилетіла з хати. Побачивши трьох пташків, вона наробила крику, але в тій хвилі смаркачиско Даниляк стрілив до неї з карабіну, але хибив. Але Пазька не з тих, хто боїться. Вона як оса скочила до Даниляка, вхопила його за руки і тримала, що сили, хоть збуй хотів вирватися. На крик доньки вибіг отець Пазьки, обоє відібрали збуєви карабін і запровадили на постерунок. Вкоротці арештувала поліція Прийму, а Тимів втік і десь ховається» ¹¹.

Бійки українців з поляками

Насправді фактів бійок українців із поляками на сторінках галицької преси не так багато. У будь-якому разі, за кількістю їм далеко до «кривавих весіль». Проте Мостищина і тут «відзначилася»: українські парубки з Довгомостиськ, що поблизу Судової Вишні, побилися у польськими однолітками у Милятині (Городоцький повіт), унаслідок чого один хлопець з Милятина загинув.

Довгомостиські хлопці прибули до Милятина 8 листопада на свято Дмитра (храмовий празник) у складі хору. Очевидно – на запрошення.  Ці громади межують одна з одною. Їх характерною рисою було те, що в Милятині переважали поляки, тоді як у Довгомостиськах – українці. У дописі сказано, що бійок між парубками обох національностей вистачало. Проте до цього часу смертельних випадків не було. Спровокували сутичку, як випливає із тексту, господарі:

«Коли милятинські “стшельци” довідалися, що до милятинської церкви прибули довгомостиські хористи, тоді узброївшись, прийшли під милятинську церкву і стали на дорозі побіч церкви співати польські пісні. Це спричинило, що частина хористів вийшла на дорогу, а тоді “стшельци” почали бійку. В часі бійки хтось ударив стшельца Степана Кокорудзу з Милятина так сильно ножем у груди, що цей на місці скінчив життя. Як підозрілого у вбивстві арештували Михайла Бідака з Довгомостиськ, якого вину потверджує кілька “стшельців”.

Тоді ж почали ходити чутки, буцімто в деяких колах роблять усі заходи, аби Бідака відправили на наглий (негайний) суд ¹². До цього, очевидно, не дійшло. Для захисту арештованого родина звернулась до городоцького адвоката д-ра С.Біляка ¹³.

Рецепт Володимира Кузьмовича

Проблема селянської молоді не могла бути непоміченою тодішніми громадськими діячами. Широка просвітницька діяльність не завжди давала ті плоди, на які розраховували її промотори. У цьому дописі показано тільки малу частинку тої «галабурди», яка постійно траплялася в селах Галичини, – Мостиський повіт аж ніяк не був найактивнішим у цьому плані.

Володимир Кузьмович

Серед тих, хто шукав відповідь на питання про деморалізацію молоді, хочу відзначити Володимира Кузьмовича (1886-1943) ¹⁴, який у статті під назвою «Чи можна промовчувати справи, які видаються безнадійними (З приводу деяких виступів нашого селянського молодняка)», показав суть проблеми. І якщо обсяг його тексту не давав змоги здійснити ґрунтовний аналіз, то постановка проблеми і висновки видаються дуже точними.      

Володимир Кузьмович писав, що проблемою українського “селянського молодняка” є “відрухова, самотужна реакція (…) на ріжні спонуки зовнішнього світу. На спонуки, викликані політичними, соціальними, матеріальними і навіть обичаєвими умовинами, серед яких цей молодняк живе”.

Така постановка питання є універсальною, принаймні для нас, і пасує навіть для характеристики сучасної молоді, вже переважно несільської. Дальше Кузьмович конкретизує:  

“Наш селянський молодняк провокує не лише цілу низку фактів, з яких наслідків може й не здає собі справи. Він, залишений сам по собі, поволи, але з невблаганною консеквенцією стихії створює новий “стиль” безпосередньої боротьби, тієї мужицької аксіон дірект, яка не відріжняє добра від зла, в якій ідейність змішується з брутальністю, патос з примітивізмом та яка, колиб, не дай Боже, стала стилем нашого всього громадянського і політичного життя по селах, з його суперництвом, моралю і живучістю – кинулаб його в обійми необчисленної в наслідках анархії і війни всіх проти всіх”.

“Глибокі процеси” серед сільської молоді, на думку автора, можуть “витворити (…) конструктивну національну верству, джерело кипучої національної енергії”. “Найбільше всеобіймаючий з тих процесів – це поширення і поглиблення серед молодняка національно-політичної свідомости”.

Далі Кузьмович констатує:

“Та на цьому кінчається позитивна сторінка явища, яке ми назвали самотужною реакцією українського селянського молодняка на зовнішні спонуки. Звідси починаються вже небезпеки. Вони починаються тому, що цю реакцію не вложено в якісь конструктивні, продумані форми. нею не кермує ніякий відповідальний волевий осередок. Наслідком цього вся її, так би мовити, потенціяльна, можлива конструктивність розбивається на безліч поодиноких фактів, яких скаля справді і широка, і дивовижна: від геройської посвяти до – несвідомого бандитизму”.

Селяни зізнавалися, що “сьогодні кожний майже хлопець іде на весілля з ножем”. Очевидно, в більшості випадків йшлося про захист. Кузьмович ставить резонне питання, яке актуальне і зараз:

“Чи українська молодь живе в нормальних умовинах? Чи зовнішні національно-політичні, соціальні, матеріяльні, культурні спонуки мають змогу перетворюватися, стоплюватися в горнилі її душевних переживань у нормальні вияви назовні? Чи її природний ідеалізм, змисл до жертви, гін до руху, праці, забави находить русло для своєї нормальної конкретизації?”

Відповіді криються у самій психології молоді. Далі читаємо:

“(…) Світ молодої душі бунтується проти реального світу оточення. Бунтується одинаково проти окреслених норм і вимог держави, громадянства, проти звичаїв, почуває себе недобре серед зраціоналізованого і змеханізованого світу, серед його забріханості, неморальности, твердого реалізму і нудної схематики. Інтелігент-молодець хапає тоді за Ніцшого чи Донцова, або віддається із запалом спортові, врешті, як треба, – конспірує. Селянський молодець бере за кіл або ніж і йде на весілля, щоб порахуватися зі своїм противником, яким одинаково може бути комуніст, “опортуніст”, як і – зальотник його коханої (…) Його енергія мусить знайти десь вияв. Бо – це закон молодости”.

Рецепт, який пропонує Кузьмович, не лише видається дієвим, спроможним вирішити проблему, а й кидає тінь на сьогодення: пройшло майже століття, а у нас по районах, містечках і селищах культурне життя асоціюється з виставами у народних домах, концертами, приуроченими до свят чи пам’ятних дат. Молоді серед присутніх, мабуть, ще менше, ніж у Шегинях 100 років тому. Кузьмович дав нам добру пораду, чомусь проігноровану: “Дозволю собі зробити тут перший висновок: український селянський молодняк мусить мати в достаточному ступні зорганізовані свої власні організації молоді, бо лише в них може вижитися його природна енергія. Ніякі організації старшого громадянства (кооперативи, “Просвіти” і т. п.) не заступлять йому організацій, яких вимагає сама його молода природа, себто організацій з відповідними зверхніми формами і змістом” ¹⁵.

***

На щастя, «кріваві весілля» залишились у минулому, але «горівчані забави» та «пияцька галабурда» зберегли свої позиції, в тому числі серед молоді. Вони може відбуватися в інших місцях і формі, але причина та ж сама: молоді люди часто не знаходять русла для нормальної конкретизації свого молодечого запалу.

ПРИМІТКИ

¹ Діло. Львів, четвер, 8 листопада 1928. Р. LXVІ. Ч. 250. С. 4.

² Український голос. 3 червня 1928. Р. Х. Ч. 23. С. 3.

³ Ibidem.

⁴ Український голос. 6 червня 1926. Р. VIII. Ч. 23. С. 4.

⁵ Діло. Львів, п’ятниця, 18 жовтня 1935. Р. LVI. Ч. 276. С. 5-6.

⁶ Діло. Львів, п’ятниця 19 червня 1936. Р. LVII. Ч. 135. С. 6.

⁷ Український голос. 22 падолиста 1925 р. Р. VII. Ч. 47. С. 2.

⁸ Український голос. 6 липня 1924. Р. VI. Ч. 27. С. 2-3.

⁹ Ibidem.

¹⁰ Ibidem.

¹¹ Український голос. 23 грудня 1928. Р. Х. Ч. 52. С. 3.

¹² Наглий (негайний) суд – цивільні суди, які мали риси військових трибуналів і діяли у Польщі у 1931-1934 рр. Створені за розпорядженням Ради Міністрів Польщі від 4 листопада 1931 року для боротьби з українським національно-визвольним рухом, в основному для розправ над членами Організації Українських Націоналістів. Судочинство здійснювалось без попереднього процесу дізнання. Слідство, яке вів сам прокурор або представник поліції, повинно було завершитись в обмежений термін – 21 день з часу затримання підозрюваних. Визнаних винними у скоєнні злочину наглий суд засуджував до смертної кари або до 10-15-річного ув’язнення.

¹³ Діло. Львів, середа, 16 листопада 1932. Р. LIII. Ч. 254. С. 5.  

¹⁴ Володимир Кузьмович (1886, Болехів, Долинський пов., Галичина – † 1943, Утвін, Комі АССР) – політичний і громадський діяч, педагог і журналіст. В 1920-х pp. – директор гімназії «Рідної Школи» в Дрогобичі; у 1930-х pp. — інспектор «Рідної Школи». Секретар Українського Католицького Союзу й редактор його органу «Мета», активний діяч УНДО, член його ЦК, а упродовж 1938–1939 рр. – голова Секретаріату. У 1935–1938 рр. – посол до польського сейму. 1939 року заарештований більшовиками. Помер на засланні.

¹⁵ Діло. Львів, вівторок, 25 травня 1937. Р. LVII. Ч. 112. С. 4.

Мар’ян Хомяк, опубліковано у виданні Збруч

В тему:

А поділитися?