Між Львовом і Варшавою

logo
117777_mizh_lvovom_i_varshavoju.jpeg


Автобусові, яким нас перевозять, років не менше ніж 20, а, може, він і за мене старший. Такими, мабуть, возили поляків до Євросоюзу ще тоді, коли ті тільки мріяли туди вступити. Хоч перевізник — Коломийське АТП, але водії — поляки: мабуть, їм легше проходити кордон зі сторони Польщі без затримок, щоби рейс вкладався в графік. На вигляд вони нічим особливо не відрізняються від галицьких хлопців. Хоча ні, відмінність усе-таки є. Це вираз гордості на обличчі. Полякам є чим пишатися: їхня країна за 20 років піднялася з колін. Ця гордість подеколи переростає у зверхність: водії розмовляють польською, хоча і перевізник український, і пасажири, здається, всі українці. Один із водіїв повчально підвищує голос на жінку, яка кілька разів безрезультатно намагається підняти підлокітник, щоб умоститися комфортніше. Та тільки опускає голову, а коли водій відходить, тихо ремствує перед подругою. Ловлю себе на ледь помітній думці, що це типова модель діалогу між польським роботодавцем і українським заробітчанином.

Перша думка — люди їдуть на власній шкурі перевіряти безвіз. Майже так, як я. Мабуть, постійно заповнені рейси до Польщі — це логічний наслідок черг за біометричними паспортами. Згодом розумію, що враження хибне, хоча розуміння приходить поступово.

Праворуч від мене, через прохід сидять дві жінки, років по 50, переді мною — ще дві. Час від часу прислухаюся до розмови одних і других. Тільки й мови, що про роботу: де працюють, де живуть, як добираються, скільки що коштує в Польщі, коли мають бути на робочому місці, встигнуть чи ні. Про сім’ю, залишену в Україні, домашні клопоти говорять мало: у них нове, інше життя, яке називається «робота в Польщі». Чим живуть, про те й говорять.

Позаду мене, ліворуч на гальорці їде мама, років за 30, із сином-підлітком. Вона бездоганно володіє польською, раз-по-раз відповідаючи на уривчасті фрази водіїв. З почутого краєм вуха розумію, що син їде до неї в гості Польщу подивитися. У нього повно емоцій, багато вражень. Для нього все вперше: і кордон, і митниця, і польські краєвиди. Та й вік такий, у якому сприймаєш усе дуже яскраво. Чи не доведеться цьому хлопцеві років так за 10 поповнити похмурі ряди заробітчан, вимушених покидати рідну країну в пошуках кращого життя? І чи не вивітриться тоді цей позитивний настрій?

Мама хлопця щоразу встає й підходить до немолодої жінки, яка сидить десь посередині автобуса. Пізніше, коли в Любліні зійде частина пасажирів, вони зсядуться поближче. Тоді зрозумію, що це бабуся, яка, мабуть, також повертається на заробітки з нетривалої «відпустки». Ось таке собі сімейне заробітчанство: перше покоління торувало шлях, друге знає його бездоганно й почувається на ньому, як риба у воді, а третє поки не знає, що його чекає, але мати й бабуся здогадуються, тому й везуть до Польщі, щоб поволі освоювався. Бабуся скаржиться донці на свого чоловіка — батька молодої жінки. Історія типова: горілка, сварки, фізична агресія. Ловлю себе на думці, що одні від безвиході п’ють, інші тікають, їдучи на заробітки. Сценарії різні — причина одна.

Читайте також: У ЄС стурбовані можливим початком торгової війни через сталь – ЗМІ

Праворуч на гальорці сидять дві зовсім молоді дівчини. Їхню розмову між собою часто долає сон. До останнього не можу зрозуміти, куди їдуть. Але вже в Польщі все стає очевидно. Одна з них запитує в мене:

— А ви не знаєте, як мені телефон поповнити? Давно не говорила, то номер заблокувало.

— Ні, не знаю, — кажу я.

— А як ви тоді телефонуєте?

— Та я в Польщі взагалі на півдня, — відповідаю й спостерігаю на її обличчі подив і когнітивний дисонанс.

Тут до нашої розмови приєднується одна з жінок-заробітчанок (на її обличчі також подив від моєї відповіді) і розповідає дівчині, що та як їй треба зробити, щоби знову розмовляти з польського номера. Після такого короткого діалогу розумію, що заробітчани переважають не тільки в цьому автобусі. Вони основа всіх автотранспортних потоків з України на Захід, інакше дівчина допускала б, що я можу їхати не в Польщу чи що моя поїздка не триватиме стільки, щоб була потреба купувати польський номер телефону.

На кордоні заходить прикордонник і просить паспорти. З подивом виявляю, що з біометричним паспортом майже ніхто не їде. Навіть більше, кожен п’ятий, якщо не кожен четвертий має карту поляка, яку разом із паспортом простягає прикордонникові. І на українському, і на польському пунктах пропуску всіх просять взяти свої сумки та пройти через сканер. Помічаю, що хлопець, який сидить біля мене, їде в Польщу в капцях і з невеличким пакетом. Йому через сканер проходити не треба. Подумалося: у Польщу, як перекурити на балкон. Мабуть, у його сприйнятті кордону немає: так звично для нього їздити туди й назад.

Усе це занурює в роздуми. Передусім про заробітчан. З єдиного тільки Львова мало не щогодини ходять автобуси в цілий перелік польських міст. Хто ними їздить? Якщо той, яким я їду, показовий і дає репрезентативну вибірку, то відповідь очевидна — заробітчани. Вони мають візу, карту поляка чи ще щось, що дає їм можливість виїжджати з України. Мова щонайменше про сотні тисяч людей, які їздять на заробітки вже давно. Їм безвіз не потрібен, до того ж він не дає дозволу на працевлаштування.

Хто ж тоді стоїть у довжелезних чергах за біометричними паспортами, ажіотаж щодо яких з’явився саме після запровадження безвізу? Не дуже віриться, що це потенційні туристи в Європу. Адже для туристичної поїздки в ЄС потрібно мати принаймні кількасот євро, а заощадити таку суму зі своїх куцих зарплат більшості українців нині не так і просто. Можливо, значну частину попиту на біометричні паспорти формують ті, хто в безвізі вбачає можливість виїхати на роботу, хоч і нелегальну. Адже попри те, що українці виїжджають на заробітки ледь не цілими селами, є ще дуже багато таких, які в Україні сидять без роботи, а виїхати або не пробували, або не змогли, бо, подавши документи на візу, дістали відмову. Зараз бар’єри (організаційні, матеріальні, ментальні) для виїзду стрімко падають. Тож цілком імовірно, що кількість трудових мігрантів зросте. Здавалося б, хто хотів, той уже давно виїхав. Але таке враження може бути хибним. Адже раніше щоб виїхати, варто було напружитися. А зараз позичив гроші — і вперед їх відробляти на Заході. Менші бар’єри — більший потік заробітчан. Хотілося б помилятися…

Читайте також: Херардо Анхель Буґайо Оттоне: «Ідеї, які ми проектуємо й обговорюємо сьогодні, не надто відрізняються від тих, про які говорилося під час Другої світової»

І друге: настрій заробітчан з автобуса якось занадто добре корелює зі станом усього народу. Серед них не видно щасливих людей. Не можна сказати, що вони нещасні, але якісь сумні, напружені, занадто серйозні. А головне — глибоко зациклені на власних проблемах. І цим нагадують стадо овець, яке розбрелося за відсутності «доброго пастиря» — консолідуючого чинника. Чи мають такі люди діло до України як до держави? Ні, не мають, бо живуть із нею практично в паралельних площинах, які не перетинаються. Чи цікаві їм українські політики та їхні істеричні теревені? Ні, це все не має для них жодного практичного значення. Наступне питання логічно виникає з двох попередніх: чи можна побудувати сильну країну (державу, націю) з такими людьми? Ні, не можна, бо поки що хто в ліс, а хто по дрова, Україна залишатиметься в трясовині проблем виживання. І без них нічого не збудуєш, бо люди — це найцінніший ресурс країни. І якщо реалії життя вимиватимуть його фізично чи принаймні на рівні уваги, мислення, особистих завдань, то без їхньої енергії й підтримки нічого не вдасться.

Якщо ми коли-небудь хочемо бачити розвинуту Україну, то потрібно консолідувати цей ресурс, зібрати стадо докупи. Спитаєте, як? На словах просто, але важко в реалізації: держава повинна почати думати про народ, робити щось для нього, об’єднувати його, створювати достойні матеріальні умови для його буття. Це все дуже комплексні завдання, їх не можна розв’язати за один день. Але для початку варто перевести політичну дискусію на зовсім інший рівень. Зараз ті, хто має владу щось змінити в Україні, говорять про те, у кого скільки паспортів, грошей у деклараціях і офшорах, вивозити сміття чи ні, позбавляти громадянства або депутатської недоторканості чи ні, підвищувати пенсійний вік чи ні й таке інше. А дискусія має точитися навколо того, як побудувати дорогу, як створити робочі місця, як відкрити новий завод, як зменшити витрати енергії. Відчуваєте різницю? Люди також її відчувають і діють відповідно. Коли голова гниє, то тіло розкладається.

А поділитися?



Вам має сподобатись...