«Технологія Луб’янка+Голлівуд виявилася сильнішою за західний лібералізм» – найцікавіше на 23-му Форумі видавців

23-ий Форум видавців відбувався 13-18 вересня у Львові. У ньому взяли участь 158 видавництв та письменники, перекладачі, музиканти, художники і літературознавці з 28-и країн світу. Квиток на ярмарок коштував 30-50 гривень.

Для пенсіонерів вхід був безкоштовний.

П’ятниця, 16 вересня

– Розкажу про найшляхетніший хабар в українській історії, – каже літературознавиця Віра Агеєва на презентації видання «Леся Українка. Листи: 1876–1897» у Палаці Мистецтв. – У 1863-ому був Валуєвський циркуляр, потім Емський указ, за якими нічого українською мовою не мусило бути опубліковане. Але книжки якось виходили. Історики знайшли документ, що члени Старої громади (організація української інтелігенції у Києві – ред.), люди шляхетні і заможні, скинулися грішми і відвезли хабар головному цензору Російської імперії. Тому він закривав очі багато на що.

Віра Агеєва до книжки написала передмову. Вийшли листи у київському видавництві «Комора» та коштували на Форумі 200 гривень.

– У листах Лесі Українки можна відстежити багато сюжетів із великої столітньої війни України з Росією. Перш за все це хроніка життя шляхетної родини Косачів і всього того кола. Історія звичаїв, стосунків та навіть нових жінок, перших емансипаток. Всі сестри Косачівни відмовлялися вінчатися, бо не хотіли чути при тій церемонії «Жена боится мужа своего», – додає літературознавиця.

– Я народилася за 15 кілометрів від Колодяжного. Коли в університеті запропонували тему Лесі Українки, мала багато сумніву. По-перше, я навчалася у радянській школі, тому думка про неї була, як про співачку досвітніх вогнів і дочку Прометея, – каже упорядниця збірки Валентина Прокіп. – Від задуму до книжки пройшло 11 років. Прикро, що наша держава так і не спромоглася досі видати її листів.

– Я на них виросла. І ще застала відбитком людей із цього середовища. Коли була маленька, довкола мене ще були ті, які в свої молоді літа знали Лесю Українку, – продовжує письменниця Оксана Забужко. Народилася у Луцьку. 5-річною переїхала з батьками до Києва.

У маленькому дворику арт-галереї «Щось цікаве» на Площі Ринок відбувається презентація нових книжок волинського подружжя Володимира Лиса і Надії Гуменюк. У будинку над презентацією дрелять стіни та ріжуть дошки. Авторів ледь чутно.

– Виходить якось синхронно, торік і зараз видали по роману до Форуму. Радимося один з одним, коли вже завершуємо писати. А історичні романи перечитує ще й син-історик. Він – наша підстраховка. У Луцьку колись була літературна студія «Лесин кадуб». Раніше туди приходили молоді автори і просили: «Покритикуйте мене». А тепер приходять зовсім юні, і боронь Боже, щось їх критикувати, – каже Надія Гуменюк.

У видавництві «Клуб сімейного дозвілля»до Форуму вийшла її книга «Танець білої тополі».

– Мені розповіли, що у Любомлі є костоправ без пальців. Я поїхала на нього подивитися і написати. Колись він був зв’язковим УПА.Дивовижна людина, що підштовхнула мене до написання роману. А в другій сюжетній лінії – дівчинка з дитячого будинку. Вона зустріла добру самотню людину, що перед смертю переписала на неї квартиру. Дівчинка несподівано отримує своє житло, але потім його забирають якісь ріелтори, – розповідає письменниця про своїх героїв.

– Роман «Діва Млинища» – це історія поліського села за двісті років з 1804 року до початку 21 століття. В одній родині змінюються внуки, правнуки і, звісно, психологія людей за такий час. Починається історія з першого рекрутського набору, до якого добровільно йде селянин Панас Терещук, – розповідає про свою нову книжку Володимир Лис (на фото).

У 2010-ому переміг у конкурсі «Коронація слова» з романом «Століття Якова». За книжкою студія 1+1 зняла 4-серійний фільм.

– Станіслав Боклан зіграв старого Якова, а Роман Луцький – молодого. Які вони, ще не бачив. Може, мене інфаркт схопить після перегляду. Андрій Кокотюхаписав сценарій, але обіцяв, що дуже ніжно поставився до мого твору, – каже Володимир Лис.

У кав’ярні-музеї кіно-фототехніки «Фіксаж» київський художник Іван Семесюк презентує свою другу книжку «Фаршрутка» про мавпу Томаса Яковича Сироту.

– В українській літературі дуже кульгає жанр побутового хорору з нальотом містицизму. Ми тут раптом нова нація, хоча ще з Трипілля горщики крутимо, і тут хоп – знов народилися. Символом такого дикунства є мавпа Томас Якович Сирота. Він вивчив українську мову на відміну від багатьох громадян цієї країни. Вчив за газетами і радіо «Наруга», в якому дуже багато цього «козацька слава» й інших аграрних мемів. Хоче вирватися за межі побутового українського кошмару, тому тікає з циркуі намагається потрапити на Київ, – розповідає Семесюк.

– Він помирає у кожному розділі, а в наступному відроджується. То він сталініст-пенсіонер, або працює редактором емігрантського паризького часопису «Наші кайдани», який виписують місцеві українські повії, чи опиняється в Індії і досягає просвітлення. В другій книжці йдеться про переосмислення наших взаємин із московською цивілізацією. Томас Якович Сирота тікає з поїзда, в якого попадає блискавка і вбиває всіх пасажирів у цих трєніках із бухлом і курками. Він біжить через кукурудзяне поле і сідає у фаршрутку. А вона забита такими персонажами, як Вакарчук, кривавий пастор і голова Корчинського.

– У Львові була найкраща школа злодіїв у всій Австро-Угорській імперії, – презентує ретро-роман «Коханка з Площі Ринок» Андрій Кокотюха. Детектив є п’ятою книгою із серії романів про пригоди київського адвоката Клима Кошового у Львові на початку ХХ століття. – Ведуться розмови про початок зйомок першого роману «Адвокат із Личаківської». Уже зацікавилася польська сторона. Я дуже люблю кіно, але цедовга історія, що триватиме 3 роки. Лише підготовчий період це півроку, а потім зйомки і постпродакшин.

– КенКізі не прийняв екранізацію свого роману «Над гніздом зозулі» МілашаФормана. В результаті маємо два окремих витвори мистецтва: книжку і фільм «Політ над гніздом зозулі», який зібрав кілька оскарів. Кіно не гірше, воно просто інше. Є всього два випадки, коли фільм відтворює книгу на 99 %. Продюсери, які бралися за такі проекти, боялися за свої життя. Якби ті, що екранізували Гаррі Поттера, змінили хоч трошки, поттеромани порізали б їх на шматки. Якби Пітер Джексон щось зробив би по-своєму у екранізації «Володаря перснів», толкієністи порубали б його дерев’яними мечами. А більшість книжок адаптують. Існує з десяток «Собак Баскервілів». В останньому серіалі «Шерлок» собака Баскервілів – це глюк, який бачать ті, хто надихався наркотичних випарів. І таке буває, але сюжет лишається тим самим.

– А скільки з твоїх 60 книжок прочитала дружина? – запитує письменник Богдан Коломійчук.

– Я проти, щоби жінки читали книжки своїх чоловіків. Це ж не любовні романи. В героїв закохуються, а з авторами одружуються, – сміється Кокотюха.

Субота, 17 вересня

– Як вони були здивовані, коли Україна в 2014-ому не впала їм у руки, як спіле яблуко. Все було приготовлено і зачищено. Але не врахували фактор стихійного, ніяким чином не організованого, суспільногоспротиву. Хто міг би передбачити, що у Запоріжжі групузахвата одержадміністрації городяни закидають яйцями і борошном, – Оксана Забужко презентує свою збірку есеїв «І знову я влізаю в танк» у залі Палацу мистецтв.

Усі місця в залі зайняті, слухачі також стоять і сидять у проходах. Спекотно, важко дихати.

– В книжці ви знайдетебагато сюжетів, як Донбас готували до відділення. У Львові був дозволений доступ до української культури, а на Сході вона не допускалася взагалі. Там публіка настільки недогодована будь-чим українським. До Донбасу українською книжкою потрапити не можна було із середини 1990-х, російський монополіст тримав усю дистрибуцію.

У кафе-клубі «Дзиґа» чернівецький літературознавець Олександр Бойченко розповідає про роботу над перекладом із польської книжки Марека Гласко «Красиві 20-літні».

– Це пародія на автобіографію. Пише про поневіряння на Заході. Каже, уявимо, що ми всі письменники і що ж нам робити, коли гроші закінчилися, жоден видавець авансів не дає. Радить, що можна вдавати із себе вар’ята. Найкраще симулювати самогубство, також підійде манія переслідування. Треба приходити до поліції і казати, що нам можуть підкинути бомбу у машину. Коли питають, чи є у нас машина, кажемо, що нема, але час від часу їздимо на таксі, нам можуть туди підкинути. Так ми потрапляємо в психушку, де нас там годують, зима минає. Можна алкоголізм лікувати, або в тюрму сісти на кілька місяців за малі злочини. Ще добрий варіант сутенерство. Єдине, що не треба робити, це не писати про країну комунізму, з якої виїхали, бо всім до лампочки. І не треба думати, що знайдемо якусь порядну роботу, бо це просто без шансів.

Олександр Бойченко поспішає у Палац мистецтв, де у кав’ярні «MeridianCzernowitz» модеруватиме дискусію між письменниками Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом.

– Ми говоритимемо на тему «Від культури до політики», тобто ні про що, – жартує Бойченко. – У Чехословаччині Вацлав Гавел пішов буквально в політику. Він так само любивпосидіти з друзямиу барі за пивом, але сказав, треба рятувати Батьківщину. У нас був Народний Рух, коли інтелектуали і письменники пішли в політику, хоча нині любимо говорити, що їм не вдалося. І так на тому заглохло.

– Чому не вдалося? Коли вони йшли в політику, не було незалежної України. Якщо це вважати поразкою, то що тоді перемога? Ми всі є в політиці. Навіть якщо ти говориш про римовану поезію, нині це сприймається, як політичний жест, – каже Сергій Жадан.

– До початку 1990-х вони були надзвичайно успішні політики. Увійшли в останній парламент радянської України в меншості і дивовижним чином все продиктували більшості, досягнувши усіх політичних цілей. Вони легалізували Гельсінську спілку в очах суспільства. Бо якби там був лише Чорновіл і Горині, українці б боялися це підтримувати. Але Драч, Павличко потягнули за собою всю цю масу. Це були успішні політики, але на своєму першому етапі до здобуття незалежності, – пояснює Юрій Андрухович.

– А чому ви не пішли в депутати і не врятували Батьківщину? – питає Бойченко.

– По-перше, ще не вечір. По-друге, не можу сказати, що я не в політиці. Україна без Кучми, 2004 рік, 2014-ий – ми з друзями в Харкові все це робили, – розмахуючи руками, каже Жадан. – В Україні, аби займатись політикою, не обов’язково бути депутатом. Брати Добкіни – політики по-твоєму? В Україні більше політикою є те, чим займаються українські письменники і музиканти. Славко Вакарчук є більшим політиком, ніж усі президенти України. Бо для державності й українізації зробив набагато більше, ніж усі Міністерства культури. Я пам’ятаю переповнені зали на концертах Океан Ельзи в Луганську, Маріуполі, Донецьку, Харкові. Там живі люди асоціюють Україну не з президентом Ющенком й інтегральним націоналізмом Донцова, а Вакарчуком.

У антикафе «CoMMuna» австрійський письменник Карл Маркус Ґаус презентує свою книгу “Зникомі європейці” у перекладі Христини Назаркевич. Вона вийшла у видавництві “Темпора”.

– Всі меншини, про які я пишу, живуть у чужих для себе середовищах. Наприклад, арберейші – албанська меншина на півдні Італії – добре інтегрована, але досі розмовляє своєю мовою. Але це не сучасна албанська, а мова, якою вони спілкувалися 500 років тому, до того, як османи захопили Албанію. Крім того, вони греко-католики, – розповідає письменник.

– Мені не подобається ті меншини, які консервують свою мову і звичаї. Я би не писав книжки про тих, кого треба помістити в музей. У Німеччині є сербські мужичани. Після своїх національних концертів скидають етно-одяг і переходять на мову більшості. У такий спосіб меншини втрачають своїх членів, бо молодь не хоче робити таке старосвітське. У Фройда є поняття «нарцисизм найменшої відмінності».

Неділя, 18 вересня

– Українське суспільство росте, як Аліса у країні чудес на суді. І скоро зможе сказати, що всі ці політики – це лише колода карт, – каже Оксана Забужко на творчій зустрічі у кав’ярні «MeridianCzernowitz».- Розслабились усі в Європі, повіривши всіляким фукуямам і жижикам, що тоталітаризми закінчились. Колись у листі Юрій Шевельова написав мені: «Століттячко було сумнувате, але чи кращим буде наступне. Але туди мене вже не затягнуть.» Нічого ще не закінчилось. Технологія Луб’янка + Голлівуд працює і виявилася сильнішою за західний лібералізм.

Після 15-ої видавці починають збирати книжки зі стендів і класти до коробок. На стенді волинського видавництва «Твердиня» полички вже пустують.

– Нам ще їхати далеко, то вже зібралися, – каже директор Микола Мартинюк. – Цьогоріч лише під брендом «Коронація слова» привезли 7 новинок. Добре продавалися «Він був не справжньою падлюкою» Ольги Кийко, «Щоденник вар’ята» Володимира Вакуленка-К. Привезли роман «Улісс» польського письменника МарекаВавжинського. У нього така версія, що Джойс приїжджає до Кракова і знаходить захований рукопис «Улісса». Також до Форуму ми видали дві книги в рамках міжнародного співробітництва з Македонією. Їхнє міністерство культури замовляє і проплачує переклад своїх творів за кордоном та передає безкоштовно авторські права. Нам би теж такого повчитися, як популяризувати українську літературу.

Ольга БОГАЧЕВСЬКА (для ВАРу)

Пов’язано