Вагітним тут не місце. Одна поїздка у львівській маршрутці

logo
141704_vagitnim_tut_ne_misce_odna_pojizdka_u_lvi.jpeg


Мистецтвознавиця, студентка Школи журналістики УКУ

Я не знаю, коли щось зміниться в цих щоденних транспортних знущаннях.
Фото: zaxid.net

Фото: zaxid.net

Їздити маршрутками – це акт приниження людської гідності, від якого ти не можеш втекти в культурній столиці України. Хіба у таксі, яке не знати, чи приїде, або ж у власну машину, до якої не знати, коли допрацюєшся, пише журналістка Марічка Цигилик.

Я йду пішки, поки можу. До того ж, сьогодні така гарна погода. Повз мене проїжджають довгі автобуси, напхані чорними куртками без облич. На жаль, мені вагітній марш-кидок навіть у кілька кілометрів дається важко.

Тому я ризикую і на одній із зупинок застрибую на останню сходинку облупленого жовтого монстра. Всередині більш-менш вільно, я чую свіже повітря із широкої шпарини у дверях.

Читати також: Коли ми зможемо їздити Львовом із гідністю і комфортом?

Наступна зупинка. Бабуся років шістдесяти з голубим шаликом і в світлому жакеті пропускає через ці ж двері свою онуку із голубим, як її шалик, шкільним портфелем та заходить сама. Позаду їх ще обіймає хлопець, вхопившись за поручні і втримуючись на останній сходинці. Мене затискають в одному стаді зі смердючим чоловіком років п’ятдесяти, довговією красунькою, яка голосно повідомляє комусь по телефону, що запізнюється на 15 хвилин…

Поворот автобуса. Удар в живіт.

«Пані, та я вагітна!», – у моєму крику образа за всі місця, якими мені не поступилися, злість на всі пофігістичні червоні пики, що пересуваються львівськими маршрутками.

У мене починається тремор, очі стають мокрими попри всі мої старання стриматись. У ту ж мить три молоді особи – не бачу хто, бо все розпливається – різко підводяться і поступаються мені місцем. Навколо мене раптом з’являється вільний простір і, здається, усім так само страшно, як і мені.

Через руки-ноги-тіла інших я доходжу до найближчого крісла.

«Як та дівчина закричала, я думав, у мене серце стане», – над головою висить підліток, який перед цим сидів на тепер моєму тимчасовому острівці безпеки.

Я картаю себе, що не слухаю чоловіка і їжджу в маршрутках замість таксі, що не вийшла, коли у вічно безрозмірний й гумовий автобус запхались люди, що голосно не вимагала особливої обережності чи окремого сидячого місця для себе… Що ношу куртку, в якій не видно, що я вагітна…

Виходжу одразу ж на наступній зупинці. Різкого болю у животі чи ще якихось зловісних ознак, здається, немає. Намагаюсь сама себе заспокоїти. Вдивляюсь у романтично-рожевий захід сонця, що відблискує на куполах церкви. «Тільки б малюк заворушився, тільки б малюк заворушився, щоб усе було добре», – йдучи попри велику білу церкву, вже як мантру, а не молитву, повторюю я в голові.

Вдих-видих. Вдих-видих… Я не знаю, коли зміниться щось у цих транспортних знущаннях. Надіюсь, це не доведеться робити тим, які зараз сидять у животах. Вдих-видих…

А поділитися?