Військовий капелан пояснив що означає «бути поруч» із військовими

Голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, настоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла о. Степан Сус у програмі «Відкрита Церква. Діалоги» розповів, що означає для капелана «бути поруч» із військовими.

Перебуваючи серед військових, капелани уприсутнюють Церкву серед них.
Бути поруч дуже відповідально… Ми не вибираємо тих, із ким бути поруч. Ми стараємося  йти до всіх військових – віруючих, атеїстів.
Перша реакція воїнів, до яких приходить капелан, – агресія до нього. Бо душпастир нібито має навертати, заставляти молитися…Однак служіння присутністю є більшим за розмову. Сам Папа Франциск казав, що інколи аби когось навернути, потрібно менше говорити, а більше щось робити. По наших вчинках, люди, які нас не сприймають, починають розуміти нас. Це навертає їх.
Коли військові бачать, що ти з ним йдеш 73 км, стрибаєш із парашута, сидиш в окопах, проходиш різні вишколи, просто є з ними, живеш їхнім життям, тоді вони розуміють, що ти є поруч не просто так. Коли в них виникає гостра потреба, то навіть атеїсти приходять до священика, бо бачать, що поруч із ними, крім нього, можливо, нікого немає.
Аби відчути тягар, які військові несуть, я взував берци, одягав форму, бушлат і йшов з десантниками марш-кидок 73 км. Коли ми прийшли на місце дислокації, під час шикування мені вручили тільняшку і берет. Пізніше це дало мені можливість говорити до тих десантників. Навіть коли я до них говорив і хтось шумів, то йому казали: «Ти повинен його поважати, бо він пройшов із нами 73 км».
Капеланство – особливе покликання священика в певних обставинах в певному середовищі. Церква повинна відповідати на ті потреби, які виникають у її вірних, коли вони потрапляють в особливі ситуації життя. Усі види капеленства пов’язані з екстремальними обставинами життя людей, коли вони потребують священика, який би зрозумів цю специфіку.
Кожну людину, яка стоїть на цвинтарі над могилою свого сина чи чоловіка, потрібно забрати до нормального життя і допомогти їй далі жити.
В Україні існує п’ять видів сімей військовослужбовців: ті, які втратили когось на війні; ті, в кого хтось пропав безвісти; ті, що мають психічні проблеми, поранені і потребують реабілітації; ті, хто втратив руку чи ногу; ті, які проходять реабілітацію. Ми, як Церква, стараємося бути поруч із усіма, аби вони відчували, що не самі у своїх випробуваннях.
Війна – це завжди рани, трагедії, загибель близьких. Ненависть нас внутрішньо перемагає у війні, з’їдає і нищить. Ті, хто переміг у війні, але плекає ненависть у глибині свого серця, часто почувається переможеним кимось.
Якщо хочемо, аби припинилася війна, повинні виштовхувати ненависть зі свого серця, бо вона з’їдає… Вона продовжує війну в глибині серця.

 Про це повідомляє Департамент інформації УГКЦ.