«Ще за юності я відчув на собі, що таке міщанський Львів», – Василь Вовкун

logo
59197_we_za_junosti_ja_vidchuv_na_sobi_wo_take_.jpeg


10 запитань Василю Вовкуну, режисеру, художньому керівнику Львівської опери, екс-Міністру культури, народному артисту України

Пане Василю, ви народилися і виростали на Львівщині – у селі Мацошині Жовківського району. Потім працювали за межами Львова – у Вінниці, Чернівцях, тривалий час у Києві… І тільки недавно повернулися до Львова – на посаду художнього керівника Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької. Як вас зустріло місто Лева?

Ще за юності я відчув на собі, що таке міщанський Львів. Я був хлопцем із села. І от приїжджає цей хлопець до Львова – навчатися у театральній студії при Театрі ім. М. Заньковецької. І якось на екзамені один педагог каже мені: «Я не можу поставити вам «п’ятірку», бо ви –  із села… Львів’яни цього не зрозуміють… Це виглядатиме неприродно. Вас же задовольнить «четвірка»?». Я тоді промовчав. Це була друга половина 1970-х… Але від часу того випадку мені хотілося тікати від Львова куди подалі. Згодом, через тридцять років я приїхав до Львова, обіймаючи посаду Міністра культури. І на одній імпрезі у Львівській опері цей викладач іде до мене обійматися-цілуватися… Я його зупинив, нагадав про нашу «пригоду». Викладач засоромився. Маю надію, він тоді зрозумів свою помилку. Бо ж, мабуть, не один я був так «оцінений».

Львів досі міщанський?

Так… Я вже три роки працюю у Львові, в Оперному театрі. І далі зустрічаюся тут із проявами міщанства… Якщо Чернівці, де я працював у театрі, назавжди будуть для мене містом любові та смутку (смутку – бо був змушений покинути столицю Буковини), то, на жаль, не можу сказати цього про Львів… Хоча у міста Лева завжди були і будуть здорові сили. І ці сили боролися та борються із львівським міщанством. Так, як ми, молоді, робили це наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли свою діяльність починало літературне угруповання Бу-Ба-Бу, а ми організовували молодіжний альтернативний фестиваль Вивих…

Через понад три десятки років ви повернулися у Львівський оперний театр уже як художній керівник… 

Коли починав працювати на посаді художнього керівника Львівської національної опери, у мене було повно завзяття. Зрештою, я повернувся до Львова, сповнений сил і бажання тут щось робити, творити. В Україні ж усього шість оперних театрів (це включаючи Донецьку оперу). Тому ця посада для мене –  особлива. До того ж, саме на сцені Львівської опери я поставив свою першу у житті оперу – Бал-маскарад Джузеппе Верді, який досі успішно тут іде. Це було у січні 2005-го, одразу після інавгурації Президента Віктора Ющенка (Василь Вовкун був режисером-постановником цієї інавгурації. – ред.). Це було після першого Майдану, де за моїм задумом народилася Сцена Свободи (згодом така ж сцена простояла і під час Революції Гідності). На цих сценах під час обох революцій українці показали свою справжню культуру: музику, пісню, слово, танець, театр… Сцена працювала цілодобово – і тримала народ у мирі та добрі, прославляючи українську культуру, показуючи українські таланти. Це найвища мистецька, творча форма спілкування з людьми!

Усе ж, до Львова ви повернулися як додому? Чи?..

Відчуваю себе у Львові незручним… Після довгої перерви, поки я тут не жив, не всі мене сприймають. Бо я, буває, не добираю слів, не хочу кланятися, підлизуватися… Коли у 2016-му Львів відзначав 150-річчя від дня народження Івана Франка, я, коли побачив оте все дійство, відчув, що Каменяра знову поховали у чужий гробівець…

Усе частіше, з різних боків, доводиться чути, що Львів втрачає звання культурної столиці України…

У Львові «спрацьовують» історія, архітектура і доброзичливі люди. Завдяки цим трьом складовим місто утримує свій високий статус. Хоча й переживає зараз нові часи… Повертаючись до початкової теми нашої розмови, додам, що Львів – дуже неоднорідний і неоднозначний. Не маємо права не зважати на той факт, що чи не найбільше трун з війни на Сході приходить у Львів та Львівську область…

Зрештою, міщанство Львова має і свої «плюси»: завдяки йому Львів залишається Львовом. Але в останні роки це львівське міщанство все більше трансформується в олігархічність, яка уже має здатність до самознищення… Міщанство проявляється у дотриманні традицій: тут –  треба перехреститися, тут – вклонитися, тут – стримати емоції… А олігархічність не визнає традицій та законів. Олігархічність по-львівськи прикривається табличкою «Я – львів’янин». І оте «Я – львів’янин» ховає у собі тезу «Це означає, мені можна більше, ніж вам, бо ж я – львів’янин!». Це наче алібі. Але алібі у негативному значенні цього слова. Це наче маска: «Я апріорі класний, бо я – львів’янин». Але ж усі розуміють, що далеко не всі львів’яни – класні.

Львівську оперу часто критикують за відсутність прем’єр, за те, що театр все частіше здає своє приміщення в оренду і все менше пропонує свого власного продукту… Яка для вас ідеальна формула – скільки прем’єр наша Опера мала б представляти у рік?

У такому театрі має бути хоча б дві прем’єри у рік. А у нас на всі ідеї та пропозиції у владних коридорах одна відповідь: немає грошей… Доводиться шукати альтернативні шляхи, реалізовувати альтернативні проекти. От наприкінці року ми поставили на сцені чудове Різдвяне дійство, на яке з бюджету держави і з бюджету театру не було використано жодної копійки. Всі витрати покрила одна вистави – завдяки тому, що зібрала аншлаг.

У 2016-му у нашій Опері не відбулося жодної повноцінної прем’єри…

Так, через що і вокальний, і балетний цехи були уже у розпачі… А от на 2017-й у Львівській опері, нарешті, запланована прем’єра опери М. Римського-Корсакова Царева наречена.

До речі, у 2015-му та 2016-му ми реалізували в театрі два спільних проекти із Національною музичною академією ім. М. Лисенка: Дон Жуан та Безумний день, Або Весілля Фігаро. Безумний день зібрав сім аншлагів! Люди сиділи на приставних стільцях. Так публіка фактично інвестувала кошти у ці постановки. Обидва проекти в контексті України стали експериментами, проявом нової опери. І це дуже цікаві творчі процеси.

Щось іще, окрім відсутності фінансування, заважає Оперному театру розвиватися?

Заскорузлість, безініціативність і байдужість… Усіх влаштовує те, що є… Але я завжди шукаю, де і як себе творчо реалізувати!

Тобто, вам таки не бракує творчої реалізації?

Втомившись від творчої паузи рідного театру, мені натомість вдалося поставити Моцарта у Варшаві, а зараз працюю над Набукко Дж. Верді в Одесі. А ще втішно, що на сцені Львівської опери до 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького мені вдалося поставити доволі експериментальний проект – ораторію Я тебе кличу Мирослава Волинського, де головною дійовою особою став рухомий хор. На прем’єрі була присутня сім’я Президента України Петра Порошенка. Глава держави привітав мене з успішною постановкою.

У найближчих планах –  реалізація музичного проекту Роксолана, спільно з Посольством Туреччини в Україні. У подальших, зокрема, у 2019 році, – міжнародний тур хору Україна, який складатиметься з кількох хорів,  шляхами диригента Олександра Кошиця.

Торік ви стали співзасновником потужного музичного проекту Українська пісня…

Цей проект для мене – велика ностальгія за Червоною рутою, при витоках якої я був – як режисер. Тоді в Україні ще не розуміли, чому пісня є і повинна бути невід’ємною складовою масової культури українців. От тепер проект Українська пісня, який реалізовуємо із ще одним таким же невиправним фанатиком своєї справи, як і я, – Тарасом Курчиком, є новим шансом таки перетворити українську пісню на масову культуру. На 2017-й готуємо щось грандіозне! Повірте, багато хто здивується.

Галина Гузьо для журналу «Афіша міста Львів»

Фото: Ірина Похила

А поділитися?