Як німці вирішили проблему злодійства у Львові?
Володимир Павлів, Львів
Свою любов і повагу до німців (в широкому розумінні) я завдячую своїй бабці Анні. З самого малку в різних ситуаціях я чув від неї: «Ту треба німця з нагайков. Бо інакше порєдку не буде». І ніякі радянські школи, ніякі фільми про «нєпабєдімую і лігіндарную» і т.п. не могли витерти з моєї свідомості образ того німця, який завжди і скрізь панує над вселенським порядком. Тому будь-які історії з циклу «село і німці» завжди привертали мою увагу. Ось одна з них.
І.
Був у моїй біографії такий фрагмент, як «комплектувальник» Львівської поліграф бази на тодішній вулиці Московській. Нині цього приміщення вже немає, а було воно якраз навпроти синагоги і було це досить жваве місце. Туди вантажівки по кілька разів на день завозили і вивозили поліграфічну фарбу, шрифти і т.д. Колектив був малий і дружній. Директор бував рідко, пані середнього віку була весь час «за нього» і весь час чимось сильно занята.
Я належав до трійки місцевого пролетаріату, головним завданням якого було розвантажування-завантажування машин. Крім мене там працював ще зсохлий від років і алкоголю старший чоловік із одного з львівських передмість і розумово недорозвинений водій автонавантажувача – Бодя. Ми часто пили і розмовляли про все підряд.
Одного разу ми чогось заговорили про те, що нема господаря, нема порядку і т.д.
А, от за німців, то був порєдок – якось мрійливо протягнув найстарший з усіх трьох пролетарів. Бодя туповато ги-гикнув, а я виявив непідробний інтерес – ану розкажіт.
«Знаєш, як німці вирішили в 41-шім проблему злодійства у Львові? Вони підкидали в парку десь коло лавочки полярес, а самі ховалисі за дерева. Як хтось йшов і підоймив, розстрілєли і всьо. І так само з безбілетниками в трамваї: зупинили трамвай, вивели всіх «зайців» і розстрілєли».
Я сидів мовчки, слухав і не коментував, а навіть почав втрачати зацікавлення. І тут прозвучало заповітне: «Але то все байка. Справжнього страху ми всі сі наїли, коли німецький офіцер прийшов до нас на обійстє. Німці у Львові готувалися до якогось параду і треба було на той парад білих коней. У нашого тата була біла кобила, гарна, велика. Німец пообзирав і каже татові – помити, нагодувати, прийду за три дні.
Як ми з татом і з братом тоту кобилу пуцували, вона стала така білісінька, яка з роду ше не була. Приходит тотой офіцер, пообзирав коня, вдягнув білу рукавичку і провів рукою проти шерсті. На рукавичці було трохи бруду. Німец без слова як заїхав татови в зуби, тато аж з ніг впав. І каже – якщо завтра кінь не буде чистий, розстріляю. Отак.
Німці порєдку дуже пильнували. А тепер шо-о-о. Ех…»
