Напад на ромів. Ми самі довели до цієї ситуації і маємо нести відповідальність

Виникає питання – хто накрутив підлітків і повів за собою громити табір ромів.

Напад на табір ромів біля Львова і вбивство одного із його мешканців розділив мешканців Львова – одні підтримують такі методи, інші їх засуджують. Однак влада нічого не зробила, аби не довести до цієї ситуації. Хоча симптоми проявлялися давно – з боку радикальних молодіжних середовищ, які також випали з уваги держави і взялися вирішувати проблеми по-своєму. Тому відповідальність за цей інцидент мають нести всі, та головне – зробити так, щоби у майбутньому подібні трагедії  не могли повторитися, пише депутат Львівської міської ради Ігор Зінкевич.

Зрозуміло, що цей трагічний випадок викликав значний резонанс і вкотре розділив громадськість. У соцмережах частина дописувачів засуджує напад, а інші підтримують такі методи та засуджують ромів. Але ж роми різні: одні працюють і живуть, не порушуючи закон, а інші скоюють злочини. Але те ж саме можна сказати й про українців. Одні живуть спокійно, а інші крадуть чи грабують. Важливо, що засуджувати треба за злочини, а не за те, що злочинці належать до певного народу.

Ця ситуація  у Львові має свою історію. Адже не перший рік у центрі міста злочинці групами обкрадали та грабували львів’ян і туристів. І частина з цих груп складалися саме з ромів. А реальної протидії цим злочинам з боку влади не було. Чомусь на це ніхто не звертав уваги, поки не сталась біда. А як сталась, то з неї одразу ж роблять політику.

Громадські активісти попереджали про ймовірну небезпеку і закликали щось робити. Однак нам закидали, що ми тільки піаримо себе, або ж що ми проводимо поділ громадян України і маємо щось проти національних меншин.

Ми стикалися з дуже цікавими випадками. Навіть коли були всі факти правопорушення, що тягнуло на кримінальну відповідальність, то порушників/порушниць звідси забирали «заробітчани», які заробляли на шкоді, а на їхнє місце привозили інших. Це була чітка схема, з якою треба було боротися на державному рівні. Однак держава не приділяла цьому жодної уваги і подібні речі відбувалися не лише у Львові – а й в Києві, Харкові, Івано-франківську. То ж постає питання: а що зробила влада, щоби таких ситуацій не допустити? Чомусь на це ніхто не звертає уваги, поки не станеться біда. А як сталося, то одразу ж із цього роблять політику, одразу одна частина когось засуджує, а інша – виправдовує. Хоча насправді ми самі довели до ситуації, що трапилися у Львові.

Зараз в соцмережі вихлюпнулася чергова хвиля негативу. Навіть дехто з політиків почав на цьому піаритися. Але чому, коли ми про це говорили, руху ніякого не було? Натомість тепер ми маємо смерть і ми всі мусимо взяти за це відповідальність, а не засуджувати чи виправдовувати.

Нападами на табори проблему не вирішити. А проблема в тому, що немає державних соціальних програм, за допомогою яких стала би можлива комунікація між різними групами. Завдяки такому посередництву люди, які ведуть доволі відмінний від більшості громадян держави спосіб життя, не викликали б такого негативу.

Хоча, може, я забагато хочу. Адже попри чотири роки війни в країні і досі немає на державному рівні програм психологічної підтримки ветеранів, які повернулися з війни, як немає і програм для родичів загиблих і ветеранів. Часто ці люди замикаються в собі, гостро реагують на несправедливість та свавілля, часом надто гостро і за таких умов дуже швидко стають прихильниками радикальних методів у вирішенні проблем.

Але хто працює з радикальними організаціями, які виникають у нас в місті? Ніхто. Підлітків після 13 років важко заохотити займатися спортом – боксом чи кікбоксингом, наприклад. Їх починають цікавити інші речі – алкоголь, цигарки та наркотики.

Ці юнаки не особливо розбиралися, що це за місце, на яке вони нападають. Отже, цих хлопців хтось накрутив і повів за собою, довівши до такої ситуації. Виникає логічне питання – для чого це робилося?

У радикалізації настроїв молоді немає нічого дивного. Молоді люди знають, що члену якоїсь групи легше себе захистити. А якщо до захисту додається ще якась благородна на їхню думку мета, то зрозуміло, що молодь туди піде, аби лиш «картинка» була заманливою.

Що бачать ці юнаки у щоденному житті? П’яниць, наркоманів чи залежних від салонів ігрових автоматів. Кого це хвилює, якщо ігрові салони ростуть регулярно, як і крамниці з алкоголем. Часто ці проблеми руйнують родини і калічать дітей. Але наш МОЗ хоче збільшити дозу марихуани, яку можна мати для власного споживання і я вже півроку про це кричу, однак реакції немає. Коли я спитав у працівників МОЗ, чому немає програм, спрямованих на протидію цьому негативу, то мені відповіли, що ЗМІ в Україні приватні і їхні власники не зацікавлені у такого типу програмах. А як суспільне ТБ та радіо, як же інтернет?

Суспільство радикалізується ще й тому, що влада не розуміє потреб громад і регулярно їх ігнорує. У Львові ми цього так не відчуваєм, бо маємо чимало громадських ініціатив, які виступають проти порушення прав або ж свавілля чиновників. А в інших регіонах такого немає, тому там гнів накопичується, вимоги стають все радикальнішими і колись цей гнів зірве клапан.

Наостанок – крапля позитиву. Всі говорять про ромів, які займалися крадіжками  в центрі Львова. Але мало хто знає, що була й група місцевих підлітків, які нападали на людей і віднімали гроші та телефони. Ми, активісти з «Варти»,  з ними випадково зустрілися і ці хлопці змінили своє життя – тепер займаються спортом і не роблять нічого кримінального. Хоча за інших обставин вони уже могли б сидіти у в’язниці.

На щастя, достатньо виявилося розмов і особистого прикладу – вони переконалися, що можна жити по-іншому, добиватися чогось в житті не кримінальним шляхом. Коли спілкуєшся з такими підлітками, то розумієш, що їм потрібні люди, які зможуть їх вислухати, зрозуміти і дати відчуття захищеності. І якщо цього відчуття вони не мають в родині, а держава також не поспішає це зробити, то на заміну їм приходять інші люди, які використовують молодь для своїх цілей.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.