“Нашій країні культура не потрібна” – Тадей Едер, генеральний директор Оперного театру

12 січня Міністерство культури України оголосило конкурс на посаду генерального директора – художнього керівника Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Ми зустрілись із ще сьогоднішнім керівником Оперного, який очолював цю посаду близько двадцяти років і поговорили з ним.

Вже близько двадцяти років Ви є генеральним директором Оперного театру. Що Ви вважаєте своєю найбільшою заслугою за весь цей період часу?

Я не можу Вам відповісти на це питання. Розумієте, зарозумілість йде попереду падіння. Я прийшов в цей театр в далекому 1972 році… Єдине, що я можу Вам сказати, це три речі, які Бог не дав людині: ми себе не бачимо, не чуємо і найголовніше і найстрашніше – людина не може сама собі дати пораду. Так само і в цій ситуації. Як казав Сократ « Я знаю, що я нічого не знаю». Я не є зарозумілим, ось моя відповідь. Найбільше щастя людини – це обернутись назад, глянути на свій пройдений шлях і втішитись цьому. Я зробив для театру все, що міг і дуже хочу, щоб мій наступник зробив ще більше і ще краще, ніж я.

Я не буду нічим хвалитись, я зробив те, що я зробив. Можу додати лише, що коли я прийшов сюди, то тут не було жодного пам’ятника. Театр носив ім’я Івана Франка, я його перейменував на честь Соломії Крушельницької.

Чому?

А що Франко мав до Оперного? Нічого, а Соломія Крушельницька – це наша гордість.

Ймовірно, що за такий довгий час перебування на посаді генерального директора Оперного театру у Вас виникали складні ситуації. Коли було найскладніше?

У мене дуже важкий життєвий шлях. Я корінний львів’янин, працював вантажником, санітаром і мав багато інших робіт. Коли моя мама помирала, то сказала такі слова “Запам’ятай, сину: ти для людей, а не люди для тебе”. В мене є багато нагород від закордонних президентів, але тут справа не в нагородах. Я не просився в це крісло – мене попросили. Ви самі розумієте, що завжди і за все відповідає керівник. Знаєте як то є: “Якщо щось добре, то ми зробили, як щось погане, то керівник”. І так було завжди.

Коли я прийшов сюди, ще був Радянський Союз. Тоді принаймні був час, коли держава фінансувала театр: ми мали гроші на постановки, на зарплати, на закупівлю всього необхідного. Перевіряли кожну витрачену копійку, але фінансування було. Зараз все навпаки. Держава нас не фінансує, не підтримує. Ми маємо гроші лише на елементарне – на зарплату працівникам. Хочу Вам сказати, що в цьому театрі є люди, які є випадковими тут. І є така штука, як людський фактор. В житті завжди будуть заздрісники і вороги. Я теж таких маю, навіть в стінах театру. Мені їх звільнити дуже легко, але я розумію, що у них є діти, сім’ї і таке інше. Я собі ніколи такого не дозволяв.

Коли був створений парламент в Брюсселі, то при Європарламенті було створено таке об’єднання “Опера Європи” і туди входять оперні театри країн, які є членами Євросоюзу. Як Ви знаєте Україна не є членом Євросоюзу, а Львівська Опера вже більше десяти років входить в це об’єднання. Чому ні Київ, ні Москва, ні Ленінград, ні Харків, ні Донецьк не входять туди, а тільки Львів?

Чому?

Це не мене треба питати, а тих, хто дозволив нам туди вступити. Вони тут були, бачили в якому стані театр, що ще потрібно зробити і багато іншого. Це не моє досягнення, це досягнення колективу, з яким я працюю.

За весь час роботи на посаді я ніколи нікого не звільнив, хоча і маю такі повноваження і мав причини. Я ніколи нікого не принизив, нікому не зробив поганого. Я можу з чистою совістю і спокійним серцем йти на пенсію.

Чи можете Ви надати загальну статистику хто більше ходить в Оперний театр: молодь чи таки старші люди?

Одного разу був з’їзд представників Оперних театрів світу і я задавав таке питання: чому всі опери закінчуються трагічно, а всі балети на мажорі? І мені не відповіли.Чи ходить молодь в Оперний театр? Ще й як ходить! Частково це завдяки туристичним фірмам, які є у Львові.

Що б Ви ще змінили в Оперному? От хотіли, але не встигли.

Я завжди кажу, що все залежить від того, хто на сцені. Я хочу, що Ви розуміли, що вийти на сцену Оперного театру: коли перед тобою стоїть великий оркестр , а позаду тебе величезний хор, то співати неймовірно складно. Це титанічна праця. І без права на помилку грати так, що публіка плаче і страждає під час вистави – оце мистецтво. Це не естрадний співак, в якого 43 мікрофона на плечах і трошки нижче і під фонограму. Але для цього всього потрібна відповідна аура, від тих людей, які працюють в гардеробі, від тих, хто робить освітлення, опалення, від оркестру, від хору і багато інших ньюансів. Зрештою від всіх працівників театру залежить аура. Коли випадає хоч одна частина з цього – це крах. Коли глядач посеред вистави встає і йде з зали – закрийте цей театр. Не питайте з тих людей, котрі вийшли, а питайте з тих, хто там працює.

На Оперному театрі висять рекламні банери. Чи не вважаєте Ви що це є недоцільно для такої архітектурної пам’ятки міста?

Ми вже говорили з Вами про фінансування театру. Про те, що воно відсутнє. На превеликий жаль, нашій країні сьогодні культура не потрібна. В нас є лише мінімальне фінансування. Якщо я вам скажу, що наша держава нам зняла з дотацій 15 млн грн, і ми ледве закінчили 2016 рік. Що Ви на це скажете? Ми ледве видали людям зарплату. Держава заставляє нас здавати в оренду приміщення театру,тому що не вистачає коштів. Це величезний колектив, якому потрібно виплачувати гроші. Звідки нам їх взяти? До слова, отакі моменти, напевно, стали для мене критичними. Було бажання ще продовжити зі мною контакт – я категорично проти цього. Працювати в таких умовах неможливо, це не є мій приватний театр, але цього не розуміють. В людей є діти, сім’ї, їм потрібні гроші – як я можу безоплатно здавати приміщення театру?

У паб-музеї “Лівий берег” відвідувачі розпивають пиво. Чи не вважаєте Ви доцільним закрити “Лівий берег”? Все-таки у приміщенні великого театру розпивати пиво трохи неправильно. Як Ви вважаєте?

45 років тому, коли я прийшов у театр, у нас був буфет, там, де зараз є дзеркальний зал. Там колись стояла бочка пива і величезні щурі бігали. Артист виходив на сцену, а за ним слідом щур вибігав і сідав слухав музику. І публіка думала, що це жарти сиділа і реготала з цього. Ще колись давно я переселив той буфет туди, там де зараз є «Лівий берег». А тепер туди ходить море туристів,бо там тече річка Полтва. Ми маємо там закулісний буфет для наших акторів, які можуть спуститися з сцени і випити кави, перекусити. Зате тепер в дзеркальному залі в мене музей. Я горджуся тим, що ми там зробили.

Скільки людей щомісяця відвідує театр?

На сьогоднішній день потрапити в Оперний є великою проблемою – квитки дуже швидко розкуповують. Всі, хто приїжджає у Львів – йдуть в театр. До кожного директора, коли приїжджає якась комісія – йдуть в театр. А коли я сюди прийшов, то я особисто вставав на рецепцію і рахував скільки є людей: якщо назбирувалось 100 людей в залі – ставили виставу, якщо ні – відміняли. І, знаєте, бувало по-різному.

Яка ваша улюблена вистава в театрі?

Ніхто в світі в Оперу на вистави не ходить, ходять завжди на виконавця. Але і фаворита у мене немає. Усі мої актори є фаворитами, я усіма ними захоплююсь: бо заспівати оперу без мікрофону потрібно мати величезний талант.

Як Ви стали Головою фракції Партії регіонів? Чи були у Вас проблеми, зв’язані з цим, Ви ж директор Львівського Оперного театру.

Політика – це дуже брудна справа. Я прийшов працювати сюди в 70- х роках, і Ви прекрасно розумієте, якби я не був членом партії, мене б в театр ніхто не впустив. Коли Комуністична партія розпалася, то Партія Регіонів була ініціатором ліквідації Комуністичної партії. І були люди в тій партії, які викликали в мене певну симпатію- вони хотіли для України незалежності, хотіли, щоб був український гімн. Але в кожному колективі є позитив і негатив-з’явилася група людей «рускамовнава насілєнія», які почали вести цю партію в іншому напрямку. Тому я і вийшов з цієї партії і більше ніколи не хотів в ній бути. В той час вони мені були потрібні, бо завдяки їм була певна підтримка і фінансування колективу.

Ви є головою ради директорів театрів Львівщини. Чи можете скласти рейтинг кращих, перспективніших театрів Львова?

Коли я прийшов в театр, і набирали акторів, то ми дуже ретельно відбирали людей: яка в нього освіта, що його цікавить, яке в нього ставлення до держави, до країни. Це все враховувалось, бо якщо йому на все байдуже, важливо лише, аби гроші платили, ми одразу з ним прощалися. Так само і зараз. Завжди все залежить від того, хто виходить на сцену. Ніколи не залежить від самого театру чи керівництва. Люди приходять на виконавця, і лише на нього. Тому я не можу відповісти на це питання, бо у кожного свій смак. Але я щиро бажаю усім театрам процвітання і кар’єрного росту.

Є ухвала про заборону у Львові концертів артистів, які підтримують агресію Російської Федерації. Пригадуємо ситуацію, коли мав відбутися концерт Ані Лорак, але львів’яни сказали, що не дозволять їй його провести. Чи звертаються до Вас і надалі подібні виконавці щодо проведення концертів в Оперному?

Я задаю питання нашому колективу: чому усі, хто приїжджає у Львів найпершим ділом хочуть відвідати Оперний? Є ж багато інших залів: ось театр Заньковецької, філармонія, та багато є залів, але всі хочуть саме сюди. Це наша заслуга. А що держава зробила для цього? Та мізер.

Чого Ви очікуєте від нового директора театру? Чи знаєте вже достойних кандидатів?

Ні, кандидатів не маю. Але скажу Вам, що їх є неймовірно багато. Мені далеко не все одно хто прийде на моє місце. Якщо прийде нормальна людина і продовжить цю справу, то я буду лише щасливий.

Хочу трошки похвалитися. Можна?

Можна, звісно.

Дайте мені 20 гривень. Вийдіть і запитайте кількох людей на вулиці чи знають вони, що зображено на 20-гривневій купюрі. Наш Оперний – єдиний театр в світі, який є на купюрі. А львів’яни знають про це?

Чим займатиметесь надалі?

Ми обоє з дружиною йдемо на пенсію і будемо насолоджуватись життям. Але хочете скажу Вам щиро? Десь трошки сумно і болісно іти з цього театру, бо я йому життя віддав. Я так сів, проаналізував всю свою роботу і, знаєте, щось таки є зроблено. І я цим горджуся.

Розмовляла Мартинюк Марта