Про запах мандарин, ігри з читачем та дива для дорослих

Галина Рис народилася у Львові. Отримала освіти художника-ілюстратора та літературознавця. Закінчила магістратуру у Вільному університеті Амстердама за фахом «Візуалізація літератури». Зараз здобуває ступінь кандидата наук в Університеті Тасманії в Австралії, працює над дисертацією на тему насильства в дитячій літературі.

Пише прозу в стилі магічного реалізму для дорослих, підлітків і дітей. Авторка повістей «Унікальна Картоплина» і «Подорож до Котанії». У видавництві Discursus 2014 року вийшов її роман «Намалюй мене пташкою».

А початку грудня 2017 року побачив світ новий роман Галини Рис «Амстердам—Київ. І трохи святого Миколая». Ця історія розпочинається з переплутаних в аеропорту валіз. Удома заклопотана роботою та сімейною рутиною Олена знаходить в не зовсім своїй валізі чужі речі, а несміливий Марко, окрім туфель та суконь, щось значно цікавіше — незавершений рукопис про Миколая і його життя ще задовго до того, як той став казковим добродієм. Марко обіцяє собі знайти авторку тексту та повернути загублений рукопис. І дотримає обіцянку. А далі, як це зазвичай буває, між героями з’явиться щось більше, ніж дружба.

ZAXID.NET поспілкувався з Галиною Рис про її роман, важливі теми в літературі й трохи про святого Миколая.

– Галино, твої попередні книжки написані для дітей і підлітків. Роман «Амстердам—Київ. І трохи святого Миколая» орієнтований на дорослу аудиторію. Як визрів такий перехід?

– Мені завжди страшенно подобалося писати прозу. Окрім того я люблю експериментувати. Тому нічого дивного, що я пишу прозові твори різного розміру (оповідання, повість, роман), різного роду (казка, фентезі, магічний реалізм) та для різних читачів (для дітей, підлітків, значно рідше — для дорослих). «Недитячі» твори я писала й раніше. Наприклад, моя повість «Терапія Сновидінь» котра стала призером конкурсу «Гоголь Фентезі-2012» й опублікована в однойменному збірнику, орієнтована перш за все на дорослих. Тому я би радше сказала, що книгу цю вирізняє не так вік читача, як нетиповий для мене опис реальності. У цьому романі, на відміну від попередніх моїх книг, майже немає магії чи фантастики у класичному розумінні цих понять. Однак, навіть у тій аж занадто реальній, як на мене, реальності знаходиться місце для маленьких дивовиж та чималих див.

– Тобто дорослі теж заслуговують на диво?

– Безперечно! Дорослі — теж люди (сміється). Думаю, у повсякденному житті з кожним з нас іноді стається щось дивовижне. Просто ми часто надто зайняті, щоб помітити і порадіти тому, що сталося.

– То ти віриш у дива? Які події зі свого життя можеш такими назвати?

– Життя — це диво! Скажу так, час до часу з кожним із нас стається, щось несподіване, прекрасне, дивовижне, щось, чого б ми навіть у найсміливіших мріях не могли собі уявити — просто таки диво! Але поза тим, є також маленькі щоденні дива які зазвичай оминають нашу увагу. Думаю, варто цінувати кожен подих, кожен рух, кожну мить з яких складається наше існування. Бо вони неповторні — і в цьому їхня краса і жахливість. Мені зараз важко пригадати якесь диво з власного життя, тому поділюся історією свого друга який захистив кандидатську дисертацію на тему комунікації між медпрацівниками та пацієнтами із суїцидальними нахилами у психіатричних установах в Австралії. Він часто мені казав, що його дисертація така довга, що мабуть ніхто не прочитає її повністю від початку до кінця. Однак якось він подорожував Індонезією і познайомився з жінкою зі Швейцарії, з котрою у них одразу знайшлося багато спільних тем для розмови. Вони розговорилися і з‘ясувалося, що жінка чула про мого друга і прочитала його дисертацію! Більше того, в той період свого життя вона думала про те, щоб покінчити життя самогубством, але після прочитання його роботи почала по-іншому дивитися на реальність і передумала. Отож, у тому, що хтось таки прочитав наукову роботу мого друга, дива, звісно, не має. Однак задумайтесь, наскільки великі шанси того, що ці двоє людей, які мешкають в Австралії та у Швейцарії у той самий час перебуватимуть в Індонезії та зустрінуть одне одного? І все ж, це таки сталося! Інша дивовижна риса цієї правдивої історії та, що література може вплинути на людину неймовірним чином: змусити по-новому дивитися на світ, а може навіть врятувати життя!

– Жанр твоєї книжки роман у романі, тобто сюжетна лінія нашого сьогодення переплітається з історією життя святого Миколая. Як ти працювала над дослідженням історії цього святого? Наскільки Миколай у твоїй книжці реальний, а наскільки вигаданий?

– На відміну від головної героїні роману, я не є істориком. Щоб якомога точніше передати на письмі образ Миколая, я багато читала про історію Лікії, а також згадки, факти і легенди про Миколая, єпископа Мирлікійського. Здебільшого, англійською. Великою мірою, Миколай у моїй новій книзі – це вигаданий персонаж, створений з прочитаного, почутого та вифантазуваного. Однак, мені й не йшлося про те, щоб написати достовірний життєпис Миколая. Не знаю чи це взагалі можливо, ажде минуло стільки століть — усе, що зосталося це жменька історій, більшість з яких явно казки. Гадаю, мені понад усе хотілося показати яким могло би бути життя святої людини, у котрої думки, слова та вчинки завжди йшли в унісон, котра страждала, але не дозволила стражданням взяти над собою гору, котра здобула високе звання, однак не загордилася і, хай би там що було, пам’ятала про вбогих та знедолених. Таким для мене є Миколай.

– Хоча центральною темою книги є життя святого Миколая, є у книзі й інші теми. Розкажи трохи про них. Які вони? І чому такі?

– Для мене головними темами цієї книги є діалог між автором та читачем і волонтерство. Перша тема розкривається в описі життя головних героїв сюжетної лінії про теперішнє, Олени й Марка, а також у способі написання тексту. Це своєрідна гра з читачем. Текст має кілька наративних рівнів (Антонія розповідає про Миколая, Олена пише про Антонію, Галина Рис пише про Олену і звертається до читача в кінці книги), заохочуючи цим самим читачів, котрі читають «Амстердам—Київ» активно переосмислювати прочитане замість просто приймати все на віру. Інша важлива тема у цій книзі — волонтерство, взаємодопомога та взаємопідтримка. Мені понад усе хотілося показали, що для того, щоб робити добрі справи й допомагати іншим у біді не обов‘язково бути святим, достатньо просто проявити ініціативу й почати діяти. Для мене це великою мірою перегукується з темою Майдану.

– Але ж ти жодним словом не згадуєш про Майдан, Помаранчеву Революцію абощо? У яких роках відбуваються події в книзі?

– Так, це правда, політика у творі не згадана. «Теперішність» у цій книзі теж дещо міфічна, оскільки жодних важливих політичних подій чи інших натяків на часові рамки я свідомо не вказую. Хтось може сказати, що такий підхід робить книгу трохи «дитячою» (адже в казках чіткі часові рамки також здебільшого відсутні), однак те ж саме знаходимо в міфах, легендах та у магічному реалізмі. Думаю, не вказування конкретного часу робить читачів більш критично налаштованими та заангажованими — в певний момент читачі починають розуміти всю міфічність та умовність історії. Саме про це мені йшлося: хотілося, щоб читачі співпереживали, підважували написане власними запитаннями, робили для себе певні висновки — щоб були активними співучасниками пошуку сенсів та смислів у тексті.

– Щодо інших тематичних розгалужень: перші критики вже відзначали, що книга порушує тему домашнього чи сімейного насильства. Наскільки цей аспект був для тебе важливиим у роботі над книжкою?

– Я завжди вірила в те, що література має порушувати важливі питання. Насильство в сім’ї є серйозною проблемою в Україні та поза її межами, оскільки дуже часто жертви домашнього насильства не підозрюють, що вони ними є. Мене з дитинства вражали всі ті історії моїх друзів і знайомих про те, що чоловік побив жінку (або й навпаки), але в них усе чудово. Я тоді запитувала себе: як так? Зараз коли я досліджую тему насильства в дитячій літературі для своєї кандидатської дисертації, починаю дивитися на цю проблему більш комплексно. Тому мені б хотілося, щоб читачі також над цим задумалися і вирішили для себе яке їхнє ставлення до цього питання.

– Чим для тебе є свято Миколая?

– Думаю, це прекрасна традиція! Запах мандарин та шарудіння обгорток від шоколадних цукерок на Миколая це один з найяскравіших спогадів мого дитинства. До того ж, позаяк я люблю дарувати подарунки своїм друзям і рідним, завжди приємно коли є ще одна нагода це зробити.