У Львові відкрили нову дитячу кардіохірургію завдяки благодійникам (ФОТО)

Підтримай ШоТам

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Цей день присвячений початку одразу двох революцій – Помаранчевої та Революції гідності. Ці події змінили нашу країну, а водночас – і життя кожного з нас. Особливо тих, хто брав безпосередню участь у боротьбі за Україну. Розповідаємо про людей, які пішли до Майдану, ризикуючи власним життям, а після революції – залишилися в громадському секторі, аби допомагати іншим.

Алла Державіна

Активістка, психологиня, голова громадської організації «Трансформація». Киянка

Довелося обирати: робота чи Майдан

Вісім років я працювала у фінансових установах: спершу у «ПриватБанку», а потім – у банку «Хрещатик». Мене відзначали як «найкращого просуванця» за успіхи з продажем продуктів. За це мене навіть підвищили до спеціалістки з обслуговування VIP-клієнтів.

Оскільки наш офіс був на Хрещатику, я ходила повз, коли там почалися перші зібрання. Тоді я просто слухала виступи активістів, але не планувала залишатися надовго. Коли на Майдані почали грати мої друзі з гурту «Козацька ліра», я приходила надовше, аби послухати їх. Згодом вирішила залишитися. На роботі нам це забороняли, тому довелося обирати.

Пам’ятаю, в лікарнях з пораненнями, отриманими на Майдані, було дуже багато моїх сусідів. Усі вони якось включилися у цей процес. Найважче було, коли на сцену привезли першу труну. У ній були мої друзі.

Активістка Алла Державіна з товаришами на Майдані Незалежності

Активно включилася у волонтерський рух

Я почала служити в патрулі, отримала посвідчення і була в цих лавах до кінця. Після того, як спалили Майдан, люди почали влаштовувати там віче. Суботами в Українському домі проводила його і я. Ми з друзями створили свою організацію «Рада активістів Майдану», аби організовувати різні заходи та тримати людей у правильному емоційному стані.

Приблизно з 2015 року я працювала в благодійному фонді «Карітас». Ми опікувалися загиблими на Майдані, родинами Небесної сотні, загиблими на війні. Зараз маю власний великий проєкт «Трансформація». Це спільнота психологів-волонтерів, які працюють з людьми, які постраждали на сході. Ми готуємо консультантів, працюємо з чинними та демобілізованими учасниками російсько-української війни, членами їхніх родин, сім’ями загиблих. Маємо кілька психологів, які працюють з родинами бійців, які зникли безвісти. Це дуже важливо для суспільства, і я не планую залишати цю справу. 

Борис Патиченко

Волонтер, представник волонтерської спільноти «Відкрите серце». Дніпрянин

Побиття студентів перевернуло моє життя

За фахом я медик – військовий фельдшер, дитячий лікар та ортопед-травматолог. Працював лікарем у виїзній групі аварійно-рятувального мобільного загону при Міністерстві надзвичайних ситуацій у тодішньому Дніпропетровську (зараз – Дніпро). Після цього ми з другом започаткували власний бізнес із продажу медичних витратних матеріалів, тож певний час займалися підприємницькою діяльністю. І саме тієї миті почалися події на Майдані.

Коли я був свідком Помаранчевої революції 2004 року, то загалом був прихильником тодішньої влади. Тому й початок подій 2014 року особливо не сприймав. Для мене це була просто ситуація, де борються люди, які хочуть до Європи. Усе змінилося, коли я побачив, як почали бити студентів. Жодна людина, навіть при владі, не має права вдарити дитину. У мене тоді була донька такого ж віку. По телебаченню я почув крик дівчинки, яку гумовою палицею вдарили по спині. Це вивернуло мою свідомість на 180 градусів.

Коли у Києві почалися кровопролиття, я відчув, що мої руки там потрібні. Ми з другом приїхали до Михайлівського собору і як медики допомагали з перев’язуваннями. Найбільше мені запам’яталася єдність. Вважаю, до того українці ще ніколи не були настільки єдині. Ті події кардинально змінили моє життя. Під час Майдану мені вже було 40 років. Усе життя я любив свою країну, був радий, що в 1991 році ми змогли вирватися з тієї «неприємної родини» СРСР. І хоча я кілька років працював у Москві, з початку 2014 року моє життя докорінно змінилося. Ніколи не думав, що я – лінива по життю людина – піду і боротимуся. Для мене це було надзвичайно дивно, що я встав з дивана і вийшов із зони комфорту.

Фото: Boris Patychenko / Facebook

Допомагаємо дітям загиблих героїв

З подіями на Майдані я почав активно займатися волонтерством, був членом волонтерської групи у тоді ще дніпропетровському шпиталі «Мурашки» (бо у мене позивний «Мураха»). Ми збиралися під Сєвєродонецьком і везли гуманітарні вантажі нашим хлопцям на передовій. І одного разу я побачив оголошення у Facebook, що в нашій міській лікарні відкрили травматологічне відділення, куди надходять хлопці з фронту. Після поїздки до Сєвєродонецька ми почали допомагати цьому відділенню.

Відтак у квітні 2015 року виникла волонтерська спільнота «Відкрите серце». Це сталося спонтанно, за ідеєю моєї подруги Світлани Свердличенко. Ми допомагали пораненим та військовим. Зараз піклуємося про дітей загиблих бійців у дитячому притулку в Червоноармійську. Паралельно з цим допомагаємо медичним групам «Госпітальєри» та ASAP, які перебувають безпосередньо на передовій. Крім того, ми зі Світланою сумарно приблизно дев’ять місяців були на ротаціях у медичних групах в зоні бойових дій.

Остап Стасів

Громадський активіст, співзасновник, координатор проєктів громадської організації «Відкритий Університет Майдану» (ВУМ online). Ірпінчанин

З підприємництва… в активісти

Я довгий час працював у корпоративній сфері, був топменеджером у компаніях. Згодом потрапив на навчання бізнес-освіти, де захистив диплом. Мені стало цікаво працювати приватним підприємцем, тому почав власну справу: займався консалтингом і розвитком об’єднаних громад та ОСББ у Київській області. Фактично цим я заробляв на життя протягом 2012-2013 років. У листопаді 2013-го я закінчив великий проєкт, пов’язаний із консалтингом у містечку під Києвом. І вирішив взяти невеличку паузу, аби перепочити перед наступними проєктами. 

Минуло три дні… і на Майдані побили студентів. Ця подія змінила життя багатьох людей в Україні, і моє також. Раніше я вже був активним учасником протестів на підтримку євроінтеграції. Це були мітинги вихідного дня, ми просто виходили на вулиці. Коли я прокинувся вранці та дізнався про силовий розгін, за пів години вже був одягнений, прийшов на Михайлівську площу і звідти вже не повертався додому. Я став очевидцем формування перших проявів самооборони. Ми з іншими учасниками Революції гідності почали думати, як на все це реагувати та що робити.

Для мене було важливо зберегти цілісною нашу країну. Ми були свідками того, як до Майдану Україна плавно рухалася незрозуміло куди. Не знали, що з нею відбувається, бо ми ніяк на це не впливали. І тут з’являється можливість такого впливу. Ми відчували, що можемо брати відповідальність на себе. У мені вирували водночас емоції обурення і захоплення, коли бачив, як люди виходили і починали цей процес. Вони мене сильно надихали. Тому це був фінішний вибір і для мене.

Громадська ініціатива «Відкритий Університет Майдану»

Розвиваю в Україні громадянську освіту

Я став учасником Громадського оперативного штабу, який був створений групою підприємців. Спочатку був там помічником, а згодом долучився до ініціатив. А ще у час Майдану ми випадково (адже такого не було у планах) створили громадську ініціативу «Відкритий Університет Майдану». Я почав займатися громадянською освітою.

Після завершення активної фази революції зрозумів, що для мене питання громадянської освіти стоїть дуже гостро і є визначальним. І відтоді активно працюю у цьому напрямі вже восьмий рік поспіль. Я продовжую бути самозайнятим, але моя діяльність трансформувалася у соціальне підприємництво. З одного боку, це дозволяє бути корисним суспільству, а з іншого – залучати для цього необхідні ресурси.

Станом на сьогодні я продовжую бути активним громадським активістом та є лідером «ВУМ-онлайн» – платформи для суспільної громадянської освіти. Крім мене в Україні небагато людей, які дистанційно і фахово можуть реалізовувати проєкти у сфері громадянської освіти. Ми з командою вже організували понад 90 онлайн-курсів. Наш фокус – формування громадянської компетентності, позиції «Я» у власній державі. Ми – стала організація, яка не потребує грантів. Завдяки соціальному підприємству ми можемо дозволити собі впроваджувати різні проєкти та залучати для цього необхідні ресурси.

Юлія Вотчер

Волонтерка, президентка громадської організації «Мольфар». Вінничанка

За власний кошт відкрила госпіталь

Я працювала бібліотекаркою, згодом – вчителькою, завучкою та директоркою. Після цього стала страховою агенткою, а відтак –  керівницею школи страхових агентів та заступницею голови правління страхової компанії. І раптом Майдан. Було 1 грудня 2013-го, коли я побачила на площах плями крові. На будівлі КМДА було оголошення, що потребують лікаря. Я не медик, але в дитинстві закінчила медучилище і мала практику. Тому вирішила, що зможу трішки допомогти. Я пішла туди й побачила просто «революційну ситуацію». Люди метушаться, на підлозі закочені килими, меблі розсунуті хаотично. 

Мене посадили за стіл реєструвати тих, хто звертався за медичною допомогою. В основному це були діти віком 17-20 років: сильно побиті, з обпеченими очима та гортанню. У мене склалася така картинка, що їх били під копірку. Якби їх поставити та роздягти, то у всіх побої були б в одних і тих же місцях. Відбувся такий надлам: «Що це за держава? Що це робиться? Чому дітей б’ють?». Я була в тому приміщенні фактично цілий місяць. Спочатку допомагала медикам, потім організувала пункт прийому-видачі теплих речей для тих, хто стояв на барикадах. Нам тоннами привозили одяг і взуття зі всієї України, і ми це розвантажували, сортували та видавали тим, хто цього потребував.

Я тривалий час відкладала кошти, але не знала, куди їх можна корисно витратити. Але після революції зрозуміла: хочу організувати власний госпіталь. Ця думка з’явилася у мене тієї миті, коли з Майдану приходили люди з легеневими захворюваннями. Вони кашляли, мали високу температуру, сильно страждали. Потім я й сама підхопила цю біду. Наш госпіталь був дуже корисний у плані надання терапевтичної допомоги. А 18 лютого, коли відбулися події в Маріїнському парку, до нас принесли перших поранених. 20-го вже почалися криваві години.

Мені довелося сказати: «Вашого сина вбили»

Одного дня якась жінка принесла мені кілька телефонів і сказала: «Будете на них відповідати». Це мало смішний вигляд, тому що на шість телефонів одночасно відповідати нереально. Я про це їй сказала. Але жінка мовчки вийшла. А через мить вона повернулась і принесла ще один телефон. На його задній стінці був заклеєний пластир, схоже, відлетіла кришка. «Це телефони вбитих», – сказала жінка. І додала: «Ви – старша, і знайдете потрібні слова. Напевно…».

Мобільний телефон Назара – одного з загиблих на Майдані

Дуже скоро телефон з пластиром задзвонив. На екрані з’явився напис «Мама». Я взяла мобільний і вийшла на вулицю, тому що у приміщенні було дуже шумно. Стояла і не знала, що говорити. Телефон дзвонить, а я його з руки в руку перекладаю. Думок немає, сльози душать. Я випадково натиснула на клавішу, і звідти лунає голос: «Назаре, Назарчику, це мама». Я не знала, що казати, і мовчала. Вона далі: «Ти чого мовчиш? Це мама. Назаре!». Напевно, від мене щось прозвучало, і вона каже: «Ви хто? Де ви взяли цей телефон? Ви куди поділи мого сина?». Я повідомила про смерть. Вона закричала і вимкнула телефон. Я як стояла, так і сіла.

«Я – тут, Назар вбитий!»

Коли я трішки прийшла до тями, цей телефон знову задзвонив. «Назаре, де ти? Ми тебе шукаємо, де ти ходиш?», – прозвучало зі слухавки. Це був його друг. Він не повірив, що Назара більше немає, і прибіг до мене. Його друг лежав під яблунею поруч із 17-ма іншими вбитими. Цей хлопчина впав на землю, його скрутила істерика, він волав.

Я його шарпаю за куртку і кажу: «Послухай, ви з одного села? Подзвони своїй мамі, попроси, хай вона підійде до мами Назара. Хай їй допоможе, бо їй там дуже важко». Він на мене так дико подивився і каже: «Ви що, дурна? Я – тут, Назар вбитий! Як я мамі це буду казати?». Згодом хлопця привели до тями. На третій день на цей телефон подзвонив батько убитого хлопчика: «Я дуже прошу вас віддати мені рюкзачок і цей телефон. Бо це останнє, що тримала в руках моя дитина». Про рюкзак я нічого не знала, а телефон, звичайно, повернула.

Допомагаємо з лікуванням поранених бійців

Зараз мені 70 років. Після подій Майдану я заснувала та очолила громадську організацію «Мольфар», яка допомагає військовим та їхнім родинам. Ми координуємо дії волонтерів і лікарів при наданні медичної допомоги, скорочуємо терміни доставлення поранених на Донбасі до медичних закладів, надаємо бійцям консультативну інформацію, шукаємо для них медикаменти. А ще ми з іншими волонтерами створюємо оптику та шиємо речі для військових.

З початком війни я почала відправляти туди їжу та їздити самостійно. Торік ми передавали захисні маски, які самостійно шили волонтери об’єднання «Дія», а також десятки літрів дезінфектора для рук. Тоді це були критично необхідні речі. Також ми відправили засіб для чищення зброї, який виготовили наші хіміки-волонтери.

Вікторія Кочубей

Психологиня, психотерапевтка, авторка і керівниця проєкту «Родинне коло» для сімей загиблих. Киянка

Боялася повернення до тоталітарного минулого

До подій Майдану я успішно працювала психологинею і психотерапевткою. Я ще пам’ятаю радянське минуле, і коли побачила, як «Беркут» б’є студентів, у мене з’явився страх. Хвилювалася, що у нас знову може утворитися тоталітарна держава, в якій будуть застосовувати силові методи. Зараз б’ють цих студентів, завтра ­– мене, післязавтра – мою доньку. Моїм внутрішнім рішенням було долучитися до цього протесту, щоб Україна не відкатувалася назад, а продовжувала рухатися шляхом демократії. Я і далі продовжила працювати за фахом, паралельно віддаючи частину себе подіям на Майдані.

Як громадянка з 1 грудня 2013 року я почала ходити на протест. Через кілька днів у групі «Спілка психотерапевтів» побачила, що є організація «Психологічна служба Майдану». Приблизно з 6 грудня я до неї приєдналася. Зрозуміла, що краще буду допомагати людям як фахівчиня, так від мене буде більше користі. У нас був графік чергування, у мене переважно були нічні зміни. Я вибирала для себе такий формат, тому що у цей час доби залишалися ті, хто там жили. І мені здавалося, що тоді я потрібніша.

Вікторія Кочубей з колегою на місці чергування у Будинку профспілок

Держава не знала, як допомогти родинам загиблих

Моя основна громадянська діяльність почалася після Майдану. Я якось дуже глибоко це переживала і подумала, що, мабуть, родичі загиблих на Майдані потребують допомоги. І тоді ми з командою створили невелику групу з психологічної служби. Пізніше я стала ініціаторкою створення проєкту «Родинне коло», який допомагав родичам загиблих. Ми організовували зустрічі, надавали телефонну психологічну допомогу, де це було можливо. Я віддавала цьому значну частку свого часу, сил та енергії.

Найбільший пік активності проєкту припав на 2014 – 2017 роки. Держава не мала ані ресурсів, ані досвіду в допомозі таким родинам. З початком війни ми почали допомагати й родичам загиблих на фронті. У нас працювало 15 осередків із приблизно 150 психологами. З часом, на щастя, кількість загиблих зменшувалася, і вже держава напрацювала соціальні та психологічні інструменти допомоги таким категоріям населення. Відповідно, наша діяльність у цьому напрямі зменшилася. Але якщо комусь потрібна наша допомога, фахівці активно включаються в процес.

Підтримай ШоТам