Не охороняється державою і не карається законом. Беззахисність історичного Львова

logo
107484_ne_ohoronjaetsja_derzhavoju_i_ne_karaetsj.jpeg


Львову хочуть дати Статут, який упорядкує підходи до збереження історичної спадщини. Тим часом закон забирає у міста важелі впливу на забудову.фото: ukraineallaboutu.com

фото: ukraineallaboutu.com

Децентралізація в Україні відбувається в багатьох сферах. Але не в пам’яткоохоронній. Тут у місцевого самоврядування стає ще менше можливостей контролювати утримання і реставрацію пам’яток архітектури, обмежувати будівництво в історичному ареалі тощо.  Львів хоче запровадити власні правила. Торік Tvoemisto.tv писало про початок роботи над новим Статутом територіальної громади міста Львова. Минув рік, і учасники та критики процесу зустрілись на дискусії «Збереження культурної спадщини Львова. Проблеми та виклики», організованій дискусійною платформою «Твоє місто Львів».

Статут міста: за і проти

Перший статут територіальної громади Львова міська рада затвердила 2002 року. Він і зараз чинний, адже Міністерство юстиції відмовилось реєструвати оновлену й розширену версію, ухвалену 2010-го. Саме її текст міська рада використала як основу для нового документа. «Цей текст пройшов візування, громадські слухання й заслуговує, щонайменше, на те, щоб його взяли за основу», – пояснює керівник управління «Секретаріат ради» ЛМР Юрій Лукашевський. Тепер у мерії чекають на зауваження до тексту. 

У західноєвропейських країнах такі документи називаються інтегрованими концепціями розвитку. Вони визначають базові підходи в усіх важливих сферах життя міста: у культурі, охороні здоров’я, мобільності, будівництві тощо. Львівський статут повинен стати такою собі місцевою конституцією для органів місцевого самоврядування. Яка, зокрема, дасть чітку відповідь на питання: як саме місто розпоряджається своєю історично-архітектурною спадщиною.

Критики говорять про статут як про мертвонароджений документ – мовляв, його перший варіант однаково не виконується. Як приклад активіст Роман Салабай із ГО «Вектор європейського розвитку “Варто”», що бореться проти незаконних забудов, наводить норму про резолюції громадських слухань. Депутат ЛМР Тарас Чолій говорить про охоронні договори, передбачені статутом 2010 року: «Можна викупити пам’ятку і зробити в ній євроремонт – міська рада каже, що не має повноважень упливати». 

Також, за його словами, загадкою залишаються межі охоронних зон пам’яток – до прикладу, будівництво на вулиці Чайковського, оформлене як реконструкція будинку, насправді знесеного до підвалин, ведеться неподалік бібліотеки імені Стефаника. Проте інформації про те, де межі охоронної зони бібліотеки, немає.

Застереження викликає й те, як розроблявся текст документу. «Чому розробляється нова редакція, а не зміни до старої? – запитує активіст ГО «Народна дія Львів» Віктор Гануляк. – Де можна побачити текст нової редакції? Чому двадцятеро людей обговорюють статут мільйонного міста? Моя пропозиція – якнайширше залучити громадськість міста, а також представників обласної державної адміністрації – адже держава має власність на території міста».

Начальниця управління охоронного середовища ЛМР Лілія Онищенко-Швець погоджується: «Цей документ треба опрацювати разом із науковцями і громадськістю». На її думку, в тексті 2010 року забагато загальних дефініцій та переписаних із законів тез, натомість, документ повинен бути зрозумілим і для влади, і для львів’ян.

Блакитний щит і будівельна поліція

У статуті, на думку Лілії Онищенко-Швець, повинні бути чітко визначені права і обов’язки мешканців, власників пам’яток, користувачів пам’яток і влади. «Власник пам’ятки зобов’язаний укласти охоронний договір, утримувати пам’ятку, має право звертатись до влади щодо дофінансування або податкової пільги. Але все це мусить бути в межах чинного законодавства. Будь-які ухвали, прийняті на місцевому рівні, можуть бути дуже легко оскаржені, якщо суперечать закону», – говорить вона. Й наводить приклад упорядкування вивісок у Львові: правила, затверджені міськрадою, дозволяють зберігати фасади старих будинків, але для них немає законодавчої бази, тож кожне рішення можна скасувати через суд.  

Ще одне важливе завдання пам’яткоохоронців – встановлення нових знаків на пам’ятках архітектури. Після набуття Україною незалежності табличку «Пам’ятка» лише дещо модифікували, замінивши радянський герб на тризуб. «Там написано: охороняється державою, завдання шкоди карається законом. Ані не охороняється, ані не карається, бо держава не має такого механізму», – констатує Лілія Онищенко-Швець. Львівська міськрада намагалась узгодити в Києві нові позначки – загальноприйнятий у Європі блакитний щит, який виник після Другої світової війни для захисту пам’яток у разі, якщо бойові дії відновляться. Позначку блакитного щита ЛМР може запровадити й без узгодження з Києвом. Інформацію ж про пам’ятку варто розміщувати на прозорих таблицях.

Ще одна проблема – бездіяльність правоохоронних органів. Поліція стверджує, що не має повноважень притягати до відповідальності людей, які виконують ремонтні роботи у пам’ятках без дозволу. На думку керівниці управління ЛМР, потрібна будівельна поліція, що матиме повноваження та завдання стежити за порушеннями закону на будь-яких будівництвах – не лише в середмісті. Зрештою, пам’ятки архітектури у Львові є не лише в історичному центрі.

Розмови про заснування будівельної поліції, підпорядкованої міській владі, у Львові точаться не перший рік, проте, за словами Лілії Онищенко-Швець, Державно архітектурно-будівельна інспекція не поспішає брати на себе поліційні функції.

Жити в історичній пам’ятці – відповідальність і дороге задоволення

«Коли людина викидає старі двері і ставить броньовані, замінює дерев’яні вікна на пластикові, не винні ані мер, ані муніципалітет. Винні всі львів’яни», – говорить головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. За його словами, цю проблему було створено ще у середині минулого століття, коли радянська влада майже на сто відсотків змінила населення міста. Тому модель старих міст Європи, де будинок у середмісті часто належить тій самій родині, що сто-двісті років тому, нам не підходить. Історичні кам’яниці поділили на квартири з окремими входами, втрутились в інженерні мережі, перепланували помешкання. А вже мешканці квартир довершили справу, руйнуючи автентичний інтер’єр пам’яток.

«У європейських містах жити в пам’ятках архітектури – дорого. Ми ж не маємо законодавчої бази, щоб змусити людей витрачати величезні гроші на санацію, себто перманентний процес реставрації пам’ятки. Я не уявляю, що люди, які з повоєнного часу живуть у пам’ятках архітектури, знайдуть гроші на реставрацію фасаду», – каже Чаплінський. Про те, що мешкати в історичному будинку – це відповідальність, йшлося на квітневій дискусії «Твого міста» про умови життя в середмісті.

«Я не можу засуджувати людей, які міняють двері і вікна, – додає головний архітектор. – Але ми повинні сказати їм, що це неправильно. Мешканці чекають, що місто впорядкує їхню приватну власність, але в Європі так не є».

Лілія Онищенко-Швець розповідає історію про свого знайомого львів’янина, що купив будинок у Хорватії. «Власник сказав йому: ти можеш робити тут усе, що хочеш, крім заміни даху й віконниць. Якщо ти їх заміниш, тебе оштрафують, але гірше те, що з тобою не будуть вітатися. Місто тебе ігноруватиме. Мають бути правила, але, якщо сусід таке робить, ми не маємо подавати йому руку», – каже вона.

З іншого боку, компанія чи людина, що володіє історичною пам’яткою, практично не може отримати від місцевої влади дозволу на її легальне вдосконалення. Юліан Чаплінський наводить приклади з різних міст Європи, де збереження історичних фасадів у поєднанні з сучасними будівельними технологіями дозволяє пам’яткам залишатись привабливими, стаючи комфортними для людей. 

фото надав Юліан Чаплінський

В Україні ж власник радше зробить ремонт на власний розсуд, не узгоджуючи проект із владою та ігноруючи її попередження. «Проблема не лише у Львові, а в державі, де закони пишуть без залучення професійних кіл, і ці закони потім не працюють, породжують вакханалію і дозволяють робити все, що заманеться, легалізуючи будь-які дії через суд», – підсумовує Чаплінський.

Львів не можна законсервувати

Нова забудова в історичному середовищі або поблизу пам’яток архітектури – невичерпне джерело конфліктів для Львова. «Мене турбує забудова у Стрийському парку, яку ми досі не можемо знести – це ганьба для міста!», – наводить приклад архітектор Олесь Ярема. Прикладів новобудов, які було визнано незаконними, в місті чимало, проте жодної ще не знесли.

«Хочете знати, як вводяться в експлуатацію незаконні об’єкти? Через суд. Ми маємо кілька виграних судів – щодо тераси у провулку Крива Липа, на Вірменській тощо. Подивимось, чи введуть їх в експлуатацію. Зараз на нас подали до суду через об’єкт на Свєнціцького, 16 – ми не погодили знесення будинку», – каже Лілія Онищенко-Швець. Поширена й практика «вирішення питань через Київ», коли дозвіл від центрального органу влади дозволяє забудовнику переступити через місцеві заборони. Саме так сталося з будинком на Чайковського.

Водночас законсервувати історичну частину Львова, як це зроблено в деяких європейських містах, і не будувати там нічого нового вже неможливо. Юліан Чаплінський пояснює: такий підхід застосовують у містах, які живуть переважно з туризму, наприклад, Брюґґе. Львів, натомість, десятиліттями розвивався як промислове місто, тож навіть у старих районах трапляються острівці нової забудови. «Я роками чую страшилки про те, що Львів виключать із спадщини ЮНЕСКО. Неправда – ніхто не збирається нас виключати, хоча деякі люди пишуть пасквілі», – говорить головний архітектор.

Із ним погоджуються не всі. На думку Віктора Гануляка, якщо Львів був прийнятий до спадщини ЮНЕСКО через квартальну забудову XVI-XVIII століть, архітектурне середовище слід зберігати таким, яким воно було за тих часів.

Втім, можливостей визначати, що і як будуватимуть у Львові, у місцевого самоврядування віднедавна поменшало. 10 червня набув чинності новий закон про містобудівну діяльність. «Уся відповідальність тепер на авторові проекту та забудовнику. Містобудівні умови з 29 пунктів скоротились практично до трьох. Ми вже не маємо права вказувати кількість поверхів або паркомісць – усе це перейде до органів, підпорядкованих Києві», – нарікає Юліан Чаплінський.

Натомість, депутат міської ради Тарас Чолій упевнений, що міська влада має право встановлювати власні правила забудови й примушувати забудовників до їх виконання. «Ми маємо прекрасний депутатський корпус, який може не йти назустріч людям, що руйнують місто», – каже він.

«Твоє місто» 

А поділитися?



Вам має сподобатись...