Батьки хотіли, щоб став економістом, а він мріяв літати: на Львівщині поховали курсанта з АН-26
Торчиновичі попрощалися з Ростиславом Булієм, який загинув в авіаційній трощі біля Чугуєво.
Торчиновичі ще ніколи не бачили сотні букетів білих айстр і не чули жалобної мелодії військового духового оркестру, пише Високий замок.
Україна попрощалися з курсантом Харківського льотного училища Ростиславом Булієм, який загинув в авіаційній трощі біля Чугуєво…
Сотні людей з рідних для Ростика Торчинович Старосамбірського району, які прийшли до осиротілої домівки вбитих горем батьків. Перед тим, як зайти на подвір’я, я спостерігав за заїжджими телевізійниками, які намагалися взяти інтерв’ю у ровесників Ростика: яким він був, чим запам’ятається… Я бачив, як юнаки відмовляються: важко говорити, прошу відійти… І лиш один з найсміливіших щось не надто впевнено від хвилювання казав про людяність і щирість свого загиблого товариша. Це був такий собі традиційний набір найкращих епітетів, які з’являються у голові найперше. Зрештою, мало хто на тому похороні був здатний про щось говорити… Був просто біль. Несамовитий біль.
Один з дванадцяти священників, який промовляв до скорботної громади, так і сказав: нема нічого жахливішого для батьків, ніж стрічати у домовині свій найцінніший скарб — сина… А ще гірше, коли через день-другий батькові треба було летіти у Харків здавати тест ДНК, аби підтвердити… залишки сина. І більше тижня збентежених днів і безсонних ночей чекати домовини…
Батьки готували Ростика до мирної професії економіста, а він мріяв літати в небі. Тато з мамою, які відпустили його до Харкова на іспити, сподіваючись, що самотужки не вступить… «Простіть мені, мамо, що вас не послухав», — промовив у прощальній промові той же священник, а потім додав: «Ростик хотів літати тілесно, а відлетів душевно…»
Коли заспівали «Вічна пам’ять», пішов дрібненький дощик. Село не зрушило з місця, ховаючись від тимчасової грози… Торчиновичі дорогою на кладовище почули професійний духовий оркестр військовиків. …Колись, коли на рідні терени привозили Героїв Небесної Сотні, а потім і воїнів АТО, то було велелюддя. Потім, коли загиблих на Сході ставало більше і більше, «Пливе кача» звучало частіше, люди на мирній території реагували уже спокійніше — начебто звикали…
І було якось зле чути сьогодні, що Ростик не загинув на війні, просто сталася страшна катастрофа на мирній території. А у мене питання: а хлопчина у свої 22 роки, коли в Україні війна, вчиться на військового, щоб захищати Україну, то хіба не Герой?
Новини від “То є Львів” в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
