Руслан Кошулинський: «У будь-якій ситуації для мене головне — залишатися собою»

Олександр СИРЦОВ.

Наш сьогоднішній співрозмовник — екс-заступник Голови Верховної Ради Руслан Кошулинський. Побувавши на вершині політичної кар’єри, він поміняв костюм політика на сержантську уніформу — вдруге у житті пішов до війська, в АТО, де служив за своїм військовим фахом — в артилерії. Потім знову повернувся у політику: нині Руслан Кошулинський — депутат Львівської обласної ради. Однак сьогодні ми говоримо не про його політичну діяльність, а про особисте життя та виховання дітей.

— Руслане, розмову хотілося б почати з доволі простої, але складної для політика теми: скільки часу займає робота, чи вона поглинає всю добу (за винятком сну), чи, все ж, залишається час на особисте життя?

— День складається з низки подій, зустрічей, що тривають перманентно. Хіба що зранку вдається трохи викроїти часу на зарядку. А так протягом тижня є кілька реперних точок: важлива зустріч, сесія, прийом — це ті події, де ти мусиш бути обов’язково, і залежно від їх графіку будувати свій. Тож життя політика — це максимальна комунікація з людьми, представником яких ти є. І не має значення, чи ти народний депутат, чи депутат місцевої ради. У парламенті також мусиш іще думати над законопроектами. Мені легко було там, бо я пройшов школу місцевої ради та помічника народного депутата — це надзвичайно допомагало. Вважаю, що ці щаблі пройти обов’язково мають усі, хто хоче бути політиком.

— А ти можеш відключити на якийсь час свій телефон і поринути у суто особисті справи — «і нехай весь світ зачекає»?

— Ні, такі моменти неможливі в принципі, це пройдений етап. Єдиний момент, коли я можу бути поза зв’язком — це трохи більше 20 хвилин, коли плаваю в басейні. За 21 хвилину пропливаю кілометр — отоді я точно не піднімаю слухавку, у всіх інших випадках (навіть у лазню) беру телефон. У мене номер не міняється вже більше 10 років, тож усі, кому це потрібно, його знають.

— Як тоді бути з сім’єю, чи на неї залишається час?

— У мене вже дорослі діти: Христині 26 років, Іванні 24, Богданові 15, тому це вже легко. Я доволі рано одружився, однак було складно заробляти гроші на дітей, тож у 90-х мусив поїхати в Росію — добував золото на півночі Красноярського краю. Гроші дуже великі, але — 12 годин без вихідних у глухій тайзі. Саме ця робота спонукала мене згодом прийти у політику, бо українцям забороняли навіть між собою говорити українською. А з місцевими доходило ледь не до бійок, бо ми, буцімто, в них роботу забирали, хоча насправді вони цікавились лише випивкою.

— Тобто ти рано одружився?

— У 21 рік, після повернення з армії. Ми з Марією разом навчались на кухарів у кооперативному технікумі, отримали спеціальність технологів із приготування їжі. Тож своїми руками наготували не на одне весілля.

— Два кухарі в хаті. Як готуєте їжу? Що ти особисто любиш готувати?

— Удвох готуємо, хто що швидше зробить, радимось, у кого що краще виходить. Звичайно, нині у неї більше практики. Однак є страви, які краще виходять у чоловіків. Куховарити мені доводилось у різних ситуаціях: і в тайзі, і в під час перебування в АТО. Люблю готувати на відкритому вогні. Нині, у зв’язку з постом, віддаємо перевагу пісній їжі. Вчора замаринував коропа — сьогодні його готуватиму. Люблю плов. В останні дні перед постом приготував його у чавунному казані з узбецькими спеціями. Мене плов навчив готувати в тайзі один узбек. Проблема в тому, що у Львові немає відповідного рису. Хто знається на цьому, той зрозуміє.

— У тебе дуже насичена біографія: тайга, служба у війську, політика. Водночас виростив троє дітей. Коли знаходив час на їх виховання?

— Мені було легко, бо діти свої ранні роки провели у моїх тестя та тещі на Івано-Франківщині, це сім’я з дуже хорошими традиціями. Тож перше виховання вони отримали там. І це дуже добре українське виховання, наприклад, до мене діти звертаються на ви. Це було в той період, коли я працював у тайзі, потім вони переїхали до Львова, син народився вже там. Дитячий садочок їх здебільшого оминув. А так: одне одного вчить. Троє дітей — це дуже хороший колектив.

— А далі, коли вже пішли в школу?

— Я маю добру здатність спілкуватися з ними, ми радимось, особливо коли вони починають пізнавати. Це не заборони, а дискусії, пошук спільної точки зору. Я ніколи не намагався нав’язувати їм свою точку зору. Завжди казав: ви самі собі обираєте дорогу.

— Як правило, діти впливових людей вчаться в спецшколах. У вас було так?

— Ні, вони вчились у звичайних школах — найближчих до нашого дому на Підзамчі (місцевість Львова. — Авт.): дочки — у СШ № 57, син — у СШ № 7 на Рогачці. Доньки опановували українську філологію в Львівському університеті, старша ще вчилась в Українському католицькому університеті, нині вона — аспірант, а середуща здобуває другу вищу освіту з корейської філології. Її це зацікавило, бо мала однокурсницю-кореянку, яка й навчила її перших корейських слів. Вона вже зробила українсько-корейський розмовник.

— Руслане, в Україні часто є проблеми з дітьми впливових людей, їх ще називають «мажорами». Цих історій, переважно неприємних, дуже багато. Як тобі вдалось вирішити це?

— У моїх дітей немає такого поняття, як мажорність. Я з робітничої сім’ї, народився на Рогачці — сам розумієш, що то за район у Львові. Маріїні батьки — також звичайні люди. Ми мешкали і мешкаємо в батьківській хаті. У нас того не заведено. У Києві я жив сам у готелі, сім’ю з собою не забирав. Діти вчились у найближчих від будинку школах, ні VІP-шкіл, ні VІP-університетів вони не закінчували, за кордоном не вчились. Філологія — це для гуманітарія є основою, а в них гуманітарний склад розуму. Вони самостійно досягали результатів, я міг їм тільки щось порадити. Ніколи не підходив до викладачів чи ректора з приводу їхнього навчання. І не дай Боже, щоб хтось там від мого імені щось робив. Навпаки, це могло заважати. У гуцулів була традиція: батько синові не передавав хати у спадок. Бо тоді ти як чоловік не навчишся її будувати. А ти маєш самостійно збудувати хату, посадити дерево й виростити сина.

Львів.

Фото з сімейного архіву .