Українські туристи подолали 150-кілометровий гірський маршрут четвертої категорії складності
23.08.2016 13:04
Перевали з сипучим камінням, підступні льодовики, гибокі тріщини, вкриті снігом, бурхливі річки та неповторні краєвиди… Це — Cванетія, гірський район, найближчий до головного Кавказького хребта, пише газета “Експрес”.
Саме сюди приїхали десять відчайдухів із Запоріжжя, Дніпра, Полтави, Рівного та Олександрії. Що привабило їх? Екстримальна місцевість, а ще можливість вивчити гори та випробувати себе.
…Туристи в гарному настрої. Ще б пак, давно чекали цього походу і готувались. Де? На скелях Дніпра. Щоправда, там не було ні льодовиків, ні снігу, ні сипучого каміння. Керівник групи — Ігор Владимірів із Запоріжжя. Він торік уже був у горах Сванетії. Тож знає особливості цього суворого й водночас дуже гарного краю.
Маршрут розробили з урахуванням акліматизації організму до нових умов. Спершу туристи пройшли одне коло та один перевал і спутилися вниз на відпочинок. Виникли перші проблеми — троє за станом здоров’я не змогли продовжувати похід: сильні опіки на шиї, набряки на колінах і навіть зміни смакових рецепторів. Такою була реакція організму на висоту понад три тисячі метрів над рівнем моря, важкі підйоми та спуски, небезпечне ультрафіолетове випромінювання.
Наталі Шевчук, майстру спорту з пішохідного туризму України, ще ніколи не дводилося ходити по льодовиках. Тим паче, вкритих снігом. Звичайно, хвилювалася, але трішки. А тоді — забула про все: думала лише про зв’язку, про льодоруба, альпіністські кішки та страховку. Рухалися слід у слід. Відстань між туристами — 10 — 12 метрів.
“Якось мене запитали, — згадує, — мовляв, що робитиму, якщо перший із групи ненароком провалиться в тріщину. Відповіла без вагань — упаду на лід і зарубаюсь льодорубом… На щастя, цього робити не довелося. Між тим ми під час походу майже вісім днів перебували на льодовиках. Навіть ночували там. До ранку намети обмерзали так, що аж дзвеніли від льоду. Скласти було неможливо. Тож чекали поки пригріє сонечко.
Там, у горах, я виконувала функції завгоспа. Що взяли в дорогу? Каші, супові брикети, сухе молоко, цукерки і цукор… Провіанту вистачало. Воду ж топили зі снігу. Та одного дня ми залишилися і без їжі, і без води. У поході неможливо все передбачити та прорахувати наперед. Ми майже добу витратили на пошуки переправи через бурхливу річку — не могли докинути льодоруба на протилежний берег, щоб надійно зачепити за каміння. А тут ще Володимира Петльованого, колегу з Дніпра, збило з ніг стрімкою течією, і він упав у крижану воду. Добре, що був на страховці. Та й це ще не все: керівник походу раптом почав відставати, скаржився на здоров’я. Він не міг покинути нас у горах. Відтак плентався у хвості — іноді приходив на півгодини пізніше. Чекали і знову рушали вперед”.
Того вечора туристи зупинилися на черговий відпочинок. Запаси їжі та води закінчилися. Добре, що до наступного населенного пункту було недалеко — якихось кілька кілометрів. Але для цього треба було форсувати чергову водну перешкоду. Одразу — не вдалося. Натомість знову довго блукали горами. Дісталися пізно вночі — приблизно о 23 годині. Втомілені і фізично, і психологічно.
“А що вам найбільше запам’яталося у поході?” — запитую. “Безперечно, останній перевал нашого маршруту, — каже Наталя Шевчук. — На серці було і радісно, і сумно. Радісно, — бо ми змогли здолати складний 150-кілометровий маршрут. Стартували зі села Накра. А сумно, — бо похід уже закінчено і маємо прощатися з горами. До наступного разу”.
Володимир ІСАЄВ
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter
